Чистий голос

Автор: Галина ГОРДАСЕВИЧ

В одній із статей Я. Мельник з притаманними йому темпераментом і категоричністю заявив: «…Так було і так буде завжди у мистецтві. Велику літературу роблять одиниці». Тут він захистився чужим авторитетом, вказавши, що наводить слова Ю. Бондарева. Це твердження відразу викликало в мене активний протест.

Звичайно, Ю. Бондарев — видатний письменник, але для чого його голос видавати за голос історії? (Бо перед цитатою йшла фраза: «Історія вчить нас іншого»). Літературу творять не одиниці, а вся сукупність авторів, які працюють в даний період.

Уявімо собі, що не було в російській літературі ні Державіна, ні Жуковського, ні Батюшкова. Чи міг би так відразу появитися Пушкін? І якби одночасно з ним не писали Кюхельбекер, Одоєвський, Веневітінов чи навіть той же Кукольник, звідки б ми знали, що Пушкін — геній? Гадаю, сам Пушкін образився б, коли б почув, що, окрім нього, в Росії немає жодного поета.

На ці роздуми наштовхнула мене повість Олександра Деко «Солов’ї співають на світанні» про життя і творчість поета-романтика Віктора Забіли. Бо, власне, хто такий Віктор Забіла і чи вартий автор небагатьох творів того, щоб про нього видавати осяжний твір?

Вважаю, О. Деко заслуговує на добре слово вже за те, що береться писати про поетів друге- і навіть третьорядних, якщо можна так сказати. Його повість «Журливий заспів» — про Леоніда Глібова, який, звичайно ж, займає своє місце в історії української літератури, та все-таки не належить до «великих» чи «славетних». А тепер ось твір про Віктора Забілу.

Він, маючи скромний талант, зажив неабиякої популярності. Чому? По-перше, нова українська література лише народжувалась, освічених, так би мовити, професійних поетів, які писали б українською мовою, було не так багато (в усякому разі, значно менше, ніж нині членів Спілки письменників). То й не дивно, що кожен із них був на видноті. По-друге, вірші В. Забіли витримані в дусі народних пі- сень, до того ж, він сам грав на кобзі й гарно співав. Не можна без сліз слухати такі рядки:

Одно мені тепер в світі
Тільки вже зосталось,
Щоб скоріше серце моє
З світом розпрощалось.
Кохав дуже я дівчину,
Як росу травиця.
Як голубку голуб сизий
І як волю птиця.

Це сьогодні нам здається, що і форма примітивна, і зміст наївний, а для того часу і тодішнього читача (чи, точніше, слухача) вірші В. Забіли були цілком «на рівні». А легенди, які створювалися навколо його імені й долі, ще додавали рядкам таємничого чару. Чи ж не так воно буває і тепер з поетами, а ще більше з акторами та естрадними співаками? Писав А. Рибаков сорок років, був таким собі не посереднім, але й не провідним автором, аж поки не з’явилися «Діти Арбату». І вже він за популярністю посідає одне з перших місць, хоч усі критики сходяться на думці, що, за високими мірками, роман далеко не шедевр. Співала собі Дайма Вайкуле десять років у якомусь третьорозрядному ресторані, аж раптом зустріч із Раймондом Паулсом, перемога на міжнародному конкурсі — і вже «зірка естради» і кожна нова пісня викликає ажіотаж, бо ж це — Дайма Вайкуле!

Як би ми не обурювалися, але мода в літературі теж відіграє свою роль, і нікуди від цього факту не дінешся. А в той час, коли жив і писав В. Забіла, саме в моді були вірші, де виливалися сум та біль за змарнованим життям, втраченим коханням, скарги на самотність, лихих людей. Почитаймо лірику інших тогочасних поетів: скрізь однакові мотиви, навіть у тих, особисте життя яких складалося щасливо.

Вміщене в книжці оповідання «Де стоїть гора високая?» — це скорше просто розповідь літературного дослідника про те, де Д. Глібов міг створити найвідоміший вірш «Журба» («Стоїть гора високая»). Якщо автор доклав стільки зусиль, збираючи всі версії, то можна здогадатися, що й про В. Забілу він писав, не просто прочитавши біографічну довідку в енциклопедії, а чимало попрацювавши в архівах. Чого варта детальна історія роду Забілів або перерахування всіх звань і нагород командира Київського драгунського полку князя Сакіна! Мені навіть здалося, що це перерахування не відіграє ніякої ролі в повісті, але, очевидно, авторові воно дороге як наслідок забарних пошуків.

Та судитимемо автора не за те, чого він не зробив, а за те, що зробив. О. Деко нагадав нам про митця, пісні якого й нині звучать, хоча не став він ні «великим», ні «славним», а просто був одним із багатьох ліриків першої половини дев’ятнадцятого століття, мав чистий і щирий голос.

Галина ГОРДАСЕВИЧ

Advertisements
Опубліковано у Рецензії | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s