Олександр Деко. Хто використовує російську карту проти євреїв, а єврейську – проти України.

Олександр Деко

Хто використовує російську карту проти євреїв, а єврейську – проти України.

 1

Під світове єврейство закладено «фугас» великої сили із багатоходовою вибуховою реакцією. «Фугас» вибухнув. Ланцюгова реакція практично (вже без лапок) шириться по світу. Її треба зупинити зараз, У цьому мають бути зацікавлені євреї, як  громадяни Ізраїлю, так і всі інші, оскільки поділ євреїв на російських і не російських складає загрозу також і єврейській державі – Ізраїлю. Через десятиріччя, через сторіччя зупинити буде неможливо.

Араби та євреї – дві сили, які протистоять на основі релігійних, територіальних, духовних проблем. Завойовницькі війни європейців на Близькому Сході – Римські завоювання та Хрестові походи спершу розвели євреїв та арабів, а відколи вони зійшлися, формула розумного співжиття ще не знайдена. Крім цієї боротьби, триває боротьба між арабами.

Російська імперія економічно існує, ще й прагне натягнути на себе робу «великої держави», за рахунок нафтодоларів і продажу зброї. Якби Росія жила за рахунок виробництва товарів для народного вжитку, що є показником економічного розвитку країни, вона не проіснувала б й одного року. Найбільший покупець російської зброї арабський світ. Їм Росія зброю продає, дає в борг, дарує, прощає борги. Беріть, воюйте! Зброя для того й поставляється, щоб лилась кров. Й чим більше крові, тим більше доларів надійде до казни, державної, особистої.

Відколи Сталін 1948 року лишився невдоволений тим, що Єврейська Держава обрала собі патроном США, а не Росію, вона на боці арабів. Після смерті Сталіна, з 1953 року нічого не змінилося. Беріть зброю, воюйте проти євреїв, воюйте між собою. Ось уже більше 60 років ні війни, ні міжнародний шантаж, ні тероризм, дякуємо Богові, не можуть зламати Єврейську Державу.

Але не все спробувано, вирішили в Москві. Арабський світ розколотий: шеїти та суніти постійно у боротьбі – прихованій, відкритій. Інші гілки арабів так само. А як розколоти євреїв?!

Проблема використання російської карти проти євреїв була присутня в усіх війнах Ізраїлю більше як за 60 років свого існування. Найновіша з них – проблема не військова.

У травні 2008 року в Єрусалимі проходив форум Генеральної Асамблеї Всесвітнього Конгресу російськомовного єврейства. Я був акредитованим журналістом на форумі. Ініціатором створення Конгресу й фактичного поділу євреїв на російськомовних і всіх інших, виступив член Ради Федерації Росії олігарх Борис Шпигель. Якщо ініціатива члена Ради Федерації, вважайте – Москви, Кремля. Це і є той «фугас» під єврейську єдність.

Співзасновниками Всесвітнього конгресу російськомовного єврейства виступили: Ізраїльське Товариство вихідців з України (голова Давид Левін – яке це товариство може мати відношення до російського єврейства?) та ще одна подібна організація. Це не ізраїльські високопоставлені особи, як пан Шпигель в Росії, то хто спонукав їх виступити співзасновниками? Знову Москва! Хто їм дав право від імені мільйонів євреїв ділити нас на своїх і чужих? Геростратизм або гроші?!

За три тисячі років відомої історії єврейського народу ніхто не зміг поділити євреїв на своїх і чужих. Бо це горе і для одних, і для других. Тепер поділили. Ізраїль країна молода. Їй всього 64 роки. Країна ще не має конституції. Країна ще користується законами Тори, Османської імперії, яка згинула, та сучасними законами Кнесету. У країні ще не відділена релігія від держави, – у державній в’язниці вже одинадцять років перебуває ув’язнений чоловік, засуджений равінатом за те, що не дає розлучення колишній дружині. Країна ще не має зводів законів: цивільного, кримінального. На це підґрунтя може впасти будь-який «вірус» ворожнечі. До чого це приведе?

Араби шиїти та суніти поділились на основі різного погляду на релігійні обряди дуже давно, одразу після смерті пророка Мохамеда, і вже 1200 років, між цими двома гілками арабів йде жорстока збройна боротьба. Загинули сотні тисяч людей. Нинішня громадянська війна в Сірії, в якій задіяно як мінімум чотири гілки арабів, теж з цієї серії конфліктів.

Українці, які боролися за звільнення України від російського поневолення: мельниківці та бандерівці, які розійшлися на методах боротьби, багато років ведуть жорстоку збройну боротьбу між собою, яка триває й зараз, коли вже не існує самої проблеми. Загинули тисячі людей. Ненависть досягла такого накалу, що навіть загиблих і померлих не ховають на одному цвинтарі. У зв’язку з єврейськими наклепницькими натяками, мушу сказати, що я, як громадянин України, в минулому політичний діяч, зараз громадський, не належу, і ніколи не належав до жодної із сторін і навіть ніколи не займався глибоким вивченням цієї історії. Інші заяви є провокаціями ворогів не тільки проти мене, але й проти України.

Або боротьба в Північній Ірландії, хіба мало загинуло людей у Белфасті?

Я навів приклади поділу народів за релігійною, етнічною та світською ознакою, що вели до збройної боротьби. У світовій історії таких прикладів немало. Не буду на них зупинятися.

Мільйон російськомовних євреїв в Ізраїлі із колишньої Російської імперії та місцеве івритське населення й євреї вихідці з мусульманських країн, м’яко кажучи, не дуже поспішають назустріч одне одному. На знаходження шляху братського співжиття можуть піти не тільки десятиліття, але й століття. Відокремлення євреїв російського походження, вже є ворожим актом до всіх євреїв, бо вони тримаються, як держава в державі. Російські євреї в Ізраїлі мріють створити вічну російсько-єврейську колонію. Але Ізраїль – не США. Час не зближує ці дві гілки євреїв, а навпаки роз’єднує.

Я вважаю, що мине якийсь час, можливо минуть десятиліття, але що таке десятиліття у порівнянні з історією тисячоліть, й поділ євреїв на російських й неросійських, своїх і чужих, й дискримінація переростуть у жорстоку боротьбу, не виключаю й збройну. Адже ті, хто воює десятиріччя чи сторіччя теж спочатку не думали, що їхні розбіжності приведуть до збройної боротьби.

Отакий «подарунок» зробила Москва єврейському народові.

Це дуже стислий виклад проблеми.

Зауважу: Ізраїль держава дискримінаційна, дискримінують всі та всіх – у кого на кого вистачає сили, й поділ євреїв на своїх і чужих лягає на благодатний ґрунт.

Як виглядає ця проблема сьогодні?

14 липня 2012 року 58-річний ізраїльтянин Моше Сільман на протестному мітингу в Тель-Авіві вчинив самоспалення. Лікарі не змогли врятувати йому життя й 20 липня він помер в лікарні. Дрібний підприємець збанкрутів, узяв банківську позику, не зміг виплутатися з боргу. Він був повним інвалідом за станом здоров’я. Приватну квартиру банк продав у рахунок боргу. Чоловік лишився без даху над головою. Він ходив по всіх інстанціях, просив фінансової допомоги, хоч би на найм квартири. Йому відмовляли. За місяць до  самоспалення Сільман дав інтерв’ю, відеозапис було викладено на You Tube. Він повідав слухачам відповідь: «Якщо ти не «росіянин», допомога не належить» – інтернет подача на @mail.ru від chgeorgiy@gmail.com вт. 17 липня 2012 11:09:03

Така відповідь була розцінена, як етнічна расова ненависть: @mail.ru від chgeorgiy@gmail.com вт. 17 липня 2012 21:39:45

Я не вдаюся до аналізу ланцюгової реакції самоспалень,  суїциду, що свідчить про негаразди в суспільстві. Це інша тема. Але, до слова, маю наголосити на вкрай негативну тенденцію: подібно до колишнього Радянського Союзу, звинувачувати потерпілих у психічних хворобах. Так, про жінку, яка хотіла втопити двох своїх дітей й сама втопитися, про що залишила в авто  листа, газета «Вести» 26 липня 2012 року, стор. 3 у статті «Покончить с собой легче, чем с нищетой» написала: «Высказывается версия о психической неуравновешенности неудавшейся самоубийцы». 27 липня ізраїльське російське радіо передало інформацію про самоспалення й одразу звинуватило людину у психічній хворобі. Ізраїльські родинні лікарі російського походження інколи використовують психіатрію на замовлення. Радянську диктатуру за використання психіатрії проти інакомислення засуджував увесь світ, дії ізраїльських російськомовних лікарів чомусь світ не «бачить».

«Израиль становится тоталитарным государством», – пише Роман Бронфман в івритській газеті «Гаарец», повідомляє @mail.ru 17 липня 2012 22:33: «Параллельно с процессом постепенного отказа израильской власти от демократического характера государства, которая включает в себя многочисленные проявления рассизма и апартеида… внутри страны… происходит последовательное разрушение базовых социальных прав израильских граждан…». Вчитайся, читач, у цитату – це правда і це страшно для суспільства.

Не знаючи івриту, я частково живу у російськомовному просторі.

Мені пригадався такий факт. Після звільнення від німецько-фашистських військ Києва 6 листопала 1943 року, німецькі війська відступали на захід. Десь за місяць німці оговталися й кинули навстріч танкову колону, зупинили наступ Радянської армії й почали тиснути наступаючі війська. За цей час на звільнених від німецьких військ територіях встигли відмобілізувати підлітків 16-17 років (серед них був і я, що встиг повернутися з евакуації) й ще не обмундированих, без зброї, інколи була одна стара гвинтівка на трьох, кинули проти німецьких танків. Полягли тисячі. Половина людей мовчала, бо боялася сказати слово правди, а друга половина вважала юнаків, які побували під окупацією, за поглядом Сталіна, зрадниками.

Під час широкого ізраїльського розголосу у квітні 2012 р. про нанесення віськового удару по ядерних об’єктах Ірану, а це, безумовно, війна, класик німецької літератури, лауреат Нобелівської премії Ґюнтер Грасс опублікував у мюнхенській газеті «Зюддойче цайтунґ» вірш проти такого нападу. Чи мав поет моральне право виступити проти війни? Мав. Це його погляди. Навпаки, якби він виступив за війну, його засудив би весь світ. В Ізраїлі Нобелівського лауреата заплямували ганьбою. Згадаймо півстолітньої давнини Холодну війну. Усі радянські поети виступали за мир, проти війни. Згадайте Євтушенка: «Хотят ли русские войны». І це було нормально. Звичайно, ядерний Іран – це ядерна військова загроза Ізраїлю та світу. Але виступи ізраїльської преси проти Ґюнтера Грасса вказують на негативні риси всередині Ізраїлю. Німецькому класику пригадали все, особливо його перебування у військах СС. Якщо цей факт не розшифрувати, то можна додумати, а думки ще не факти. Майбутнього німецького класика літератури за Гітлера призвали у 16 років на війну. Чи міг він вибирати рід військ? Чи міг він взагалі щось вибирати 1945 року? Може він встиг вчинити якийсь злочин проти людства? На щастя – ні? Кажу «на щастя», бо якби нацисти наказали б розстрілювати людей, він мав би або стріляти в когось, або самому загинути від катів, за невиконання наказу. Й жоден російськомовний письменник Ізраїлю не виступив на захист Ґюнтера Грасса. Оце факт кричущий: націоналісти-євреї з погляду держави великі патріоти. З того ж погляду націоналісти-патріоти України – це люті вороги людства, які мали б стати на коліна перед російським НКВС, підняти руки догори й кричати: спасибі вам, що ви вбиваєте наших патріотів, засилаєте до Сибіру наших жінок, дітей та старих. Спасибі за наші спалені села, за мордування українців, за гвалтування наших жінок. Таку ментальність привезли російські євреї до Ізраїлю. І я мав би мовчати, бо інакше я ворог. ..

Зате з усіх ЗМІ видно й чутно – «демократична країна». Ізраїль така ж демократична країна, як і колишній СРСР, який називав себе «найдемократичною» країною світу. У порівнянні з диктаторськими режимами Близького Сходу, з одного погляду, і у порівнянні з демократичними країнами Європи, з іншого погляду, Ізраїль є демократичною або недемокрачною країною. Не вдаюся до глибшого розгляду. В ізраїльських судах усіляко уникають розглядати справи дискримінації, точнісінько так, як у Радянському Союзі не розглядали проблеми національної ворожнечі, заявляючи, що в СРСР за соціалістичного ладу не може бути підґрунтя до національної ворожнечі.

Спілка українських письменників Ізраїлю (амута), яку я створив 2005 року, тому, що українських письменників зараховували до російської спілки, та спонсорський журнал «Соборність», який я заснував ще 1997 року, не отримують допомогу від держави. Письменнику, який пише українською мовою в Ізраїлі крім «Соборності» нема де надрукувати свій твір. Я не раз чув: «нічого українського нам тут не треба».  Але всі російські видання отримують таку допомогу. Отримує також «Товариство вихідців із України», яке позиціонує себе, як російська організація, інакше не виступила б засновником російськомовного Конґресу, а її керівник не знає й не розуміє українську мову, бо ніколи не жив в Україні. Отже, в Ізраїлі ділять євреїв не тільки за етнічною ознакою, а ще й так, як кому вигідно.

Я до цього часу не можу зрозуміти, чому в Ізраїлі є російське радіо, російське телебачення, а для інших народів вихідців з Російської імперії нічого цього немає. Живемо за Сталіним – російський народ – «старший брат», усі заслуги, це заслуги російського «старшого брата». Я не хочу, щоб у росіян щось забирали й дали відібране українським, грузинським, вірменським та іншим євреям. Будь ласка, дайте росіянам всього, скільки просять. Хоч російська мова, чужа для багатьох євреїв та дайте їм все, але не забудьте, що є ще євреї: польські, румунські. вірменські, грузинські, киргизські, таджицькі, українські – усім потроху своєї рідної мови, аби вони відчули себе людьми, а не безязикими рабами. Перевагу в усьому дайте івритській мові. Російськомовних міністрів не можна ставити на ідеологічні ділянки роботи, треба ставити на технічні, економічні, господарські та інші ділянки роботи не пов’язані з ідеологією. Так Ізраїль стане набагато скоріше єврейською державою, ніж утворена мільйонна колонія росіян, яка веде себе, як держава в державі.

Конґрес російськомовних євреїв має бути заборонений самими євреями, оскільки є загроза, що поділ євреїв на своїх й чужих приведе до страшних передбачуваних наслідків братовбивства. А таким інакомислячим, як я, російськомовні родинні лікарі вже вкорочують життя звичайним медичним рентгеном, ліками…

2

Злочин був вигаданий, а помста справжня.

Друга світова війна була названа Сталіним Великою Вітчизняною війною. ВВ впала на сирий ґрунт комуністичних гасел про рівність, справедливість й дружбу народів. Як на сиру штукатурку кладуть фрески на віки, так після Жовтневого перевороту на голови людей відсталої безграмотної Російської імперії впало стільки брехливих та правдивих гасел, що у людей пішло запаморочення й вони мало розуміли, де правда, де брехня.

Смертельна загроза всім народам СРСР, яку принесла війна з гітлерівською Німеччиною, об’єднала нації та народи, які виявили масовий героїзм й незважаючи на політичні прорахунки Кремля (читай Сталіна-диктатора), смертельні невдачі Червоної Армії у перший рік війни, Радянський Союз вистояв, а потім завдяки величезній допомозі США та Великої Британії й разом з ними перемогли фашистську Німеччину.

Без величезної дружби всіх народів СРСР ні про яку перемогу, незважаючи на допомогу, не могло бути й мови.

Ще йшла війна, але вже визначилася Перемога, як Сталін почав нищити ту дружбу народів. За наказом тирана до Сибіру та Середньої Азії, у степи та пустелі, не тільки нехтуючи права людини, а в найжорстокіших умовах варварства: без води, їжі, у легкій одежі, нерідко за лютих морозів, напівроздягнених старих, жінок, немовлят, дітей, команди НКВС почали вивозити на каторгу цілі народи: кримських татар, нації Північного Кавказу – черкесів, чеченців, дагестанців, кабардинців, балкар та інших. Якщо припустити, що у 1941 році на початку війни ці народи, ніби то підтримували наступаючі німецькі війська, то коли вже гітлерівське військо було відкинуто за межі України, Білорусії, Бесарабії, ніякої загрози для діючої Радянської Армії не було. Злочин був вигаданий, а помста справжня. Дійсною причиною ґеноциду-злочину проти кавказьких народів з боку Кремля була оцінка низьковартості та особиста ненависть грузина Сталіна по відношенню до своїх сусідів народів Кавказу.

З 1944 року почалося вивезення західноукраїнців.

Завершивши війну історичною Перемогою й позбавивши людство нацистської загрози, Сталін відчув себе господарем світу. На думку багатьох військових істориків, достатньо було Сталіну віддати наказ арміям, які взяли Берлін й зупинилися на Ельбі, щоб за місяць радянські танки досягли Атлантичного узбережжя Європи. Але Сталін на такий крок не наважився. Що його зупинило? Найперше приклад Гітлера. Друге – у Сталіна не було тилу. Безумовно, що одною з причин було катастрофічне становище всередині СРСР. В імперії був голод. Імперія трималася на харчовій допомозі союзників. За роки війни зменшилося цивільне виробництво до мінімума. Мільйони цивільних людей були одягнуті у куфайки. Почало згортатися військове виробництво, демобілізація армії вела до безробіття. Й багато інших причин.

На тлі ейфорії Сталін виголошуючи тост на честь переможців, називає російську націю «старшим братом» й головною нацією, яка здобула Перемогу. Цей вислів Сталіна заклав бомбу сповільненої дії під дружбу народів СРСР, яка виграла війну. Цей вислів Сталіна й зараз, майже через 70 років дається взнаки в Ізраїлі і ніколи не дасть розквітнути дружбі народів до такої сили, якою вона була до Другої світової війни в Російській імперії.

Чи розумів Сталін, що він зробив? Розумів! З одного боку Перемога дала тирану впевненість у своїй могутності, з іншого, на мою думку, старіючий «вождь усіх часів і народів» не хотів лишати після себе імперію кращою, ніж за свого правління.  Бійки претендентів за престол, ворожнеча між регіонами та арміями, голод, епідемії, усе найнегативніше в імперії мало стверджувати, що його – Сталіна – жорстока політика була вірною й народ мав би просити нового Сталіна. Таким мало бути його бажання, виходячи з наших теперішніх знань про Сталіна.

Сталінські слова про керівну роль російського «старшого брата» не були кинуті даремно. Про це свідчить низка дій Сталіна на розбрат народів в імперії. В першу чергу це стосувалося євреїв, яких на протязі віків в імперії використовували, як загрозу для розбрату. Боротьба з «безродними космополітами», розстріл «Антифашистського єврейського комітету», звинувачення «лікарів-вбивць», вбивство Михоелса – це все була підготовка до розправи над євреями та підготовка до примусового перевезення кількох сот тисяч євреїв на Далекий схід до Єврейської автономної області. Гітлер знищив євреїв на тимчасово захоплених землях СРСР. На решті територій імперії євреї вижили. Те, чого не зміг вдіяти з євреями Гітлер в СРСР внаслідок поразки у війні, мав зробити Сталін – такий висновок його діяльності за сім післявоєних років.

Закладена Сталіним бомба уповільненої дії вибухнула під час горбачовської перебудови, це привело до розпаду Російської імперії, коли республіки стали державами. Імперію розвалила післявоєнна «дружба народів», якої вже не було і верховенство «старшого брата», яке було примусове.

Я нагадав трохи історії загибелі імперії, яку ми всі знаємо. Нове тільки в тому, що занепад імперії заклав сам Сталін. Тому в мене питання: хто та навіщо повторює такі кроки в Державі Ізраїль? Кому це вигідно? Відповідаю: Москві! Така московська політика на Близькому Сході.

В Ізраїлі одна провідна мова – мова визначає націю. Нація у нас одна – єврейська. З недавніх пір у євреїв стало дві мови. Нагадую, що проблемами єврейсько-арабських стосунків я не займаюся,  розглядаю тільки стосунки між євреями. Головна мова: іврит. Реанімація «мертвої мови», відновлення через дві тисячі років івриту, як державної мови, є одне з найвидатніших досягнень єврейської та світової культури Друга мова – російська, що з’явилася в Ізраїлі за останні двадцять років. Склалась вона штучно, на шкоду євреям, з наперед запланованою метою. Цілком усвідомлюючи, що старше покоління російськомовних людей повинні мати змогу дожити віку зі своєю мовою, але молоде покоління мало б перейти на іврит. Натомість в останні роки російськомовні лідери роблять усе можливе, аби всі покоління лишалися російськомовними – це для них додаткові мандати на виборах. А де вболівання за єврейську державу? Держава розколота на «лівих» і «правих», на вихідців з Африки та Азії, на вихідців із Європи та арабів й тепер російських євреїв. Держава Ізраїль ще не склалася: 60 років – дуже мало часу для утворення однорідної нації, а тепер ще повна розбіжність у підходах, поглядах, діях та політиці, як внутрішньої, так і зовнішньої до найголовніших проблем життя та смерті.

Три роки тому російськомовний депутат Кнессету вносив на розгляд вищого органу законодавчої влади проект закону про визнання російської мови – другою державною мовою в Ізраїлі. На Близькому Сході – державна мова російська?! Це – агресивна маніакальність. Дякуємо – Кнессет відхилив такий законопроект.

Такий підхід бере початок від утворення Єврейської автономної області у Хабаровському краї (Біробіджан): область єврейська, а мова була російська. А тоді носіїв мови ідиш було багато і запровадження в області мови ідиш було реальне.

Примусове впровадження мови до гурту людей, хай і численного, навіть у мільйон, (серед цього мільйону була половина людей із колишніх республік СРСР, які не володіли російською), є штучним і не може бути тривалим. Теперішньому мільйону російськомовних людей в Ізраїлі дай можливість переїхати до США, Канади чи ще кудись й за півроку їх залишиться половина. Це штучне російськомовне утворення.

Давайте подивимося хто рахує у світі носіїв своєї мови? Британці? Ні! Велика Британія після Другої світової війни відпустила колонії, домініони. Наприклад, ніхто не переселяв британців до Канади, щоб утворити кількісну перевагу носіїв англійської мови, аби зберегти у тій чи іншій провінції цю мову. І так скрізь. Ніхто не керував поширенням іспанської чи португальської мови, щоб збільшити у світі носіїв цих мов. Є тільки одна країна в світі, яка правдиво не говорить про себе, що вона імперія, яка постійно прагне розширити кількість носіїв своєї мови, рахує їх кількість та кількість країн, де створюються російські осередки.

Події в Україні останніх років, особливо цьогорічний закон про мови, який під тиском Росії приведе до суцільної русифікації в містах України, як і широко розповсюджене рейдерство, скупівля російськими бізнесменами української промисловості, намагання оволодіти «газовою трубою» свідчить, що Росія давно готує анексію України, принаймні її Лівобережжя.

Білорусь давно підготовлена до анексії. Але не може Росія анексувати тільки Білорусь. Через шум, який підніметься у світі, Росія має відкладати анексію Білорусі, щоб акцію анексії провести одночасно з анексією України. Підготовка анексії України, цьому є безліч фактів, особливо переселення в Україну з Росії чотирьох мільйонів росіян за двадцять останніх років, раніше буксувала, тільки тепер ця справа вийшла на широку дорогу.

Росія поспішає. Їй не легко. Імперія розвалюється. Сибір давно рветься відокремитись. Далекий Схід має два господаря: Росію та Китай. Китай беззастережно грабує природні ресурси російського Далекого Сходу й Росія нічого не може протиставити, хіба що ядерну війну. Але тоді й сама загине. Врешті Росія втратить і Далекий Схід і Сибір. Не може Росія насміх лишитися тільки на Центральних Чорноземних областях до Волги, скоріше до Уралу. Якоюсь компенсацією може стати анексія України та Білорусі. Рішення не просте, оскільки Україна може виявити збройний опір. Щоб цього не сталося, міністром оборони України призначена російська людина, яка має здати Україну без опору. Лукашенко   переселиться на підмосковну дачу за високий паркан з вартою й буде мати свободу тільки в межах своєї дачі. Вихід за паркан тільки з дозволу начальника своєї охорони.

3

Така політика – не вважати євреїв людьми – мала предтечу в Німеччині.

 (На правах рецензії – вперше за 15 років видання «Соборності» критикую свою мати – Українута Ізраїль).

Чи може політика Міністерства закордонних справ України змінювати Конституцію України? Гадаю, не може, більше – не має права. Я не юрист, я гуманітарій: письменник, журналіст, але на мою думку, можливо, це злочин.

Конституція України не ділить людей на нації. Усі громадяни України складають «Український народ». Я належу до цього народу. У мене є продовжений на десять років український паспорт. Стою на консульському обліку в Посольстві України в Ізраїлі. Здається всі формальності дотримані.

Два роки не заходив на сайт Посольства України в Ізраїлі. Тепер побачив зовсім інший сайт. Найперше я шукав себе. Так, себе. Відкривши рубрику сайта Посольства «Діаспора», я хотів пересвідчитись до якої групи людей відношусь. У досить великій за обсягом статті, більше двох аркушів комп’ютерного тексту, прочитав, що було чотири хвилі «переселенського» руху з України, й про таке явище, як «східна українська діаспора», про українські діаспори Російської Федерації, Канади, США, Бразилії, країн Середньої Азії, Білорусі, деяких країн Європи.

У значному списку переліку країн, побудованому за чисельністю діаспори, перші три країни списку мають більше 50-тисячні українські громади: Румунія (61 тис.), Латвія (57 тис.), Польща – офіційно (42 тис.), неофіційно 200 тис., а далі Велика Британія (30 тис.) й з донизуспадаючою кількістю аж Вірменія (2 тис.).

Але є й інші відомості. «Украинцы Израиля обиделись на президента Украины – Виктор Янукович проигнорировал украинскую общину Израиля, – пише «Киев еврейский» у грудні 2011, № (12) 22, с.10, – Во время государственного визита в Израиль Виктора Януковича, состоявшегося 30 ноября – 1 декабря, такой встречи не было. Украинская община, кстати одна из самых крупных общин Израиля, численность которой составляeт более полумиллиона человек, осталась обиженной. Впервые с ней не встречался действующий президент Украины».

Надзвичайний та Повноважний посол України в Державі Ізраїль Геннадій Надоленко, вихваляючи журнал «Відлуння» з вкраденими у «Соборності» реквізитами, пише: «…враховуючи наявність майже 400-тисячної громади вихідців з України». Послу видніше. Він знає більше.

Моя оцінка більш скромніша. На четвертому місці  переліку, поданому у статті «Діаспора», а, можливо, й на першому, має стояти Держава Ізраїль, де одних етнічних українців налічується більше 50 тисяч, а якщо узяти разом з євреями, які зберігають українські паспорти, зберігають українську мову вдома, живуть українською культурою, то кількість сягатиме далеко за сто тисяч. Інші давно апонують себе росіянами. А переїхало з України до Ізраїлю приблизно півмільйона євреїв. Євреї, які живуть в Ізраїлі й  зберегли українські паспорти, за Конституцією України входять до ознаки «Народ України» й є громадянами України та Ізраїлю. В останні кілька років, коли життя в Ізраїлі стало нестерпно важким, а росіяни моляться, щоб у разі форс-мажору їм було дозволено поселитися хоч би на російському Далекому Сході, вихідці з України бережуть свої українські паспорти, як зиницю ока. А багато хто кинувся відновлювати свої втрачені паспорти. Найдостовірніші відомості, звичайно, має посол України.

Підкреслюю, це за Конституцією України, євреї з українськими паспортами є громадянами України, але за діями проросійських МЗС та посольства України в Ізраїлі і етнічні українці, і євреї з українськими паспортами, які не мислять себе без України, для цих державних структур є чужі люди. Чого? Бо вони «жиди». У цьому зв’язку мені пригадався давній-давніший анекдот радянських часів: Зустрілися дві шкільні подруги, які не бачились багато часу. Перша питає: – Як  ти живеш? Друга відповідає: – Ти знаєш – дуже добре, я так вдало вийшла заміж, та ти його знаєш, у нашому класі вчився Йоська Шмайльсон… Перша перебиває: – За Йоську? Та ти його завжди називала жидом й ненавиділа їхнє плем’я. Друга: – то я жидів ненавиділа, ні, а мій єврей. Знаєш, такий добрий…

Така політика – не вважати євреїв людьми – мала предтечу в Німеччині.

Мені важко уявити дійсність. У вже згадуваній статті «Діаспора» на сайті Посольства України в Ізраїлі про громадян України, які постійно живуть в Ізраїлі, тобто про українську діаспору в Ізраїлі нема жодного слова! Хто ж тоді ми? За СРСР ми були б «відщепенцями». А зараз? А зараз «жиди», бо якби були євреями то були б і в статті «Діаспора».

А чи існує для МЗС України та посольства таке поняття, як «права людини»? Хто позбавив нас права бути українцями за культурою та духовністю? Чи рахунок йде тільки за складом крові? Етнічність!!!

Дуже шкода, що її Величність Історія мало кого вчить. Адже у гетто та концтаборах часів Другої світової війни були свої єврейські наглядачі, коменданти, прислужники гітлерівців, які згинули потім разом з гітлерівцями.

Знаючи ізраїльську політику, ми розуміємо, що тут, ті які хотіли би приймати присягу від усього народу, не тільки від солдат, хотіли б щоб ми всі користувалися тільки єврейською культурою та забули Україну. Якщо йдеться про українських письменників, то це в апріорі неможливо. Кожний з нас приїхав в Ізраїль вже в тому віці, коли опанування іноземної мови стає неможливим. А тим більше перехід на іншу культуру. До того ж, наша письменницька організація та український літературний часопис «Соборність», на відміну від російської діаспори в Ізраїлі не ставлять собі за мету вічно зберегти свою мовну колонію. Нам би дожити віку з своєю рідною українською мовою. Є такі, які хотіли би, щоб ми стали глухими та німими рабами. Але ХХІ століття вже не середньовіччя. Хоч тут середньовіччя та цивілізація живуть поруч.

А ось і деякі приклади. З 2009 року Спілка українських письменників Ізраїлю та український міжнародний літературний часопис «Соборність», який друкує твори українських письменників за кордонами України, не отримали жодного шекеля, гривни чи долара фінансової допомоги. Кожний з нас працював в Україні від 30 до 50 років. Я маю 70 років трудового стажу. Пенсії за кордон своїм громадянам євреям Україна не платить. То дайте нам хоч якийсь мізер на нашу Спілку, на нашу творчу літературну роботу, щоб було хоч за що купити папір для роботи та надрукувати часопис… Адже росіянам дають. А нам – ні. Отже нас дискримінують. Дискримінують по-чорному!.. Мати кидає своїх дітей, більших чи менших, коли втрачає здоровий глузд, діти завжди шукають свою матір, щоб хоч принаймні подивитися їй в очі.

28 лютого ц.р. листом № 80/28 «Від Спілки українських письменників Держави Ізраїль», як її голова, я звернувся до Міністерства закордонних справ України з проханням «У зв’язку з Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2012 р. № 102 «Про затвердження «Порядку використання коштів передбачених у державному бюджеті для фінансової підтримки забезпечення міжнародного позитивного іміджу України» згідно пункту 5 цього «Порядку» я просив надати фінансову допомогу для видання часопису «Соборність» на 2012 рік на чотири номери (44-47) 32 тисячі (тридцять дві тисячі гривень).

Коли вже мова йде про імідж України, то я не вперше пропоную започаткувати видання класики української літератури івритською мовою: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, хоч би по одному автору в рік. Щоб показати світові, що українська література має класику світового рівня. Але робиться, як у Радянському Союзі: хоч гірше, але без євреїв.

Заявка була надіслана спецпоштою МЗСу України до Києва. На жаль до цього часу за півроку ми не отримали навіть відповідь на нашу заявку. А нащо нам відповідати, ми ж не люди, ми євреї, чи бак «жиди», для МЗС України та їхнього посольства в Ізраїлі. Кажуть, що між МЗС Ізраїлю та МЗС України існує таємний договір, за яким МЗС України не втручається у життя та долю євреїв з України, та не вважає євреїв діаспорою. У це можна вірити, знаючи політику Держави Ізраїль, яка вважає за рабів репатріантів з колишньої Російської імперії.

Якщо я поглядами у своїх літературних творах: романі «Солов’ї співають на світанні», який не пускали в світ в Україні двадцять років та повісті «Журливий заспів», 1970 року пошматованої редактором та цензурою наполовину, боровся за Незалежність України, ще на початку 70-х років ХХ століття, і тоді пріснопам’ятні Шамота та Зубков звинувачували мене, що я сіоніст співпрацюю з українськими буржуазними націоналістами, в кінці 80-х на початку 90-х створював товариство «Меморіал», співпрацював з А.Д.Сахаровим у цьому товаристві й був першим обраний головою «Меморіалу» України, стою на позиції Незалежності України, виборюючи Незалежність, коли 1988, 1989, 1990 нераз доводилося десь ночувати, аби сховатися від переслідування, оскільки хтось, звісно хто – тодішнє радянське КДБ, розповсюджувало чутки, що «ось сьогодні будуть брати «демократів», то здобутою Незалежністю скористалися інші, які мене переслідують навіть в Ізраїлі.

Чи здобули б євреї України право на виїзд до Ізраїлю та посол України в Ізраїлі на навчання у престижному дипломатичному ВУЗі, якби не здобута Незалежність?

У зв’язку з прийняттям Посольством України в Державі Ізраїль, з нагоди Дня Незалежності, яке відбулося 27 серпня 2012 року в ресторані готелю «Дан Панорама» в Тель-Авіві, й тому, що Олександра Деко на це прийняття не запросили, видно що посольство України в Ізраїлі поділило іудеїв на євреїв та жидів, а коли хто ще іудей з Москви, то він священий, як корова в індусів.

Як пише інформаційний портал Єврейського фонду України газета «Киев еврейский» 4 вересня 2012 р., цитата: «Ключевым событием торжества было вручение Почетного знака «Отличник Министерства иностранных дел Украины» врачу и поэту, доктору наук Игорю Бараху по случаю его 80-летия и признания заслуг в укреплении культурных связей между Израилем и Украиной». Тут наявна тенденція до звеличення І.Бараха. Він тільки нещодавно – років два, як став писати,що він кандидат наук. Але, якщо ви пишете в газеті, яка видається в Україні, то треба писати «кандидат наук», а не «доктор наук». Це за ізраїльськими правилами українського кандидата в Ізраїлі прирівнюють до доктора. І.Барах має таке відношення до укріплення культурних зв’язків між Україною та Ізраїлем, як я до балету Большого театру.

Бідні та нещасні Ізраїль та Україна, якщо «ключевым событием» святкування був Ігор Барах, а не Незалежність України. Така ж оцінка простежується й в ізраїльських інтернет ЗМІ. Видно за текстами, що вони були надиктовані авторам цих публікацій ще до проведення прийняття. Лікарем в СРСР – так. В Ізраїлі – можливо, працював у лікарні «Іхілов», але для роботи лікарем в Ізраїлі треба знати івритську мову. По «чорному» заробляв масажами. Я всіх їх перезнайомив на презентаціях «Соборності». Після цього І.Барах познайомив посла І.Тимофєєва зі своїми друзями, як здружився з Послом. Презентації проводилися, як українські концерти й були названі мною  «Вечорами української культури», що ледь не перетворювалися на вечори-рекламу лікаря-ортопеда Ігоря Бараха. Ось тоді то я й запротестував перед послом Ігорем Тимофєєвим. То було в 2005-2008 роках. Один тягнув до себе в ресторан, інший пропонував безкоштовний масаж. Й тепер знову «ключевым событием».

2007 року між колишнім послом України, І.Барахом та кількома його друзями, які такі ж письменники, як й І.Барах поет, склалася змова проти спілки українських письменників Ізраїлю та Олександра Деко. Так як І.Барах погодився стати головним редактором українського літературного журналу, можливо, не прочитавши жодної книжки українською, й ніколи не бачивши, як робиться журнал, так вони планували й захопити спілку українських письменників. Це я за 15 років видання «Соборності» тільки додавав свої, а І.Барах видав тільки один номер журналу й вже розжився на видання платівки з великим накладом своїх пісень, за рахунок коштів, виданих на журнал.

А починалось усе так. 2006 року я познайомився з власником ресторану, він же співак у своєму ресторані та композитор. Запросив його до першої презентації «Соборності» без гонорару, оскільки не було коштів, аби провести презентацію з оплатою акторам за виступи. У розмові проговорився, що мені треба показати дружину ортопеду. У відповідь він дав мені номер телефона. Після мого дзвінка, прийшов І.Барах.  На наші питання, хто він, відповів: працював в лікарні «Іхілов» ортопедом. Хотів оглянути хвору, ми запропонували рентгензнімки. Він зрозумів, що ми розуміємось на нашій хворобі, від уколів ми відмовилися й від наполегливих рекомендацій масажу теж. Уколи та масаж для стегневого суставу від артриту нам здалися сумнівними.

Співак і композитор розповів І. Бараху, що я голова спілки українських письменників, головний редактор українського часопису й відомий письменник. Тому він попросив показати «Соборність». І коли я почув, що в нього є стара пісня 40-річної давнини, до якої написав музику композитор Поклад, запропонував йому дати вірші до журналу, і потім рік нагадував, поки витягнув добірку віршів, які надрукував у «Соборності».

З 2004 року, після мого переїзду до Ізраїлю, я шукав, крихтами збирав українське слово, що лишилося ще на той час від українців та серед українських євреїв, які користувалися в Україні українською мовою. Звісно, що жодної поетичної книжки у І.Бараха немає, як тоді, у 2004, так і зараз у 2012, немає, а йому вже 80 років! Тому й поетом він називатися не може. Хоч буває всяке, й тамада, який пише тости до застілля, теж називає себе поетом. Отже, поети різні бувають.

Тоді ж 2005 року я запропонував І.Бараху видати у некомерційному видавництві української Спілки письменників Ізраїлю книжечку поезії. Уся видавнича робота робиться безкоштовно. Автор має сплатити в друкарні тільки за друк. У нас була домовленість, що він приймається до спілки умовно, а після видання книжки стає повноправним членом спілки. Я неодноразово пояснював І. Бараху, що без виданої книжки своїх творів людина не може бути прийнята до спілки письменників.

Із кількарічного спілкування я не вловив, що І.Барах знає івритську мову, і що він кандидат медичних наук. Нема цього й в його обліковій картці, яку він подавав при вступі до спілки українських письменників Ізраїлю. І це наштовхує на різні думки. Зате я добре знаю, як він ставиться до України. При кожній зустрічі він кривив обличчя й іронізуючи питав: «Ну, как там ненька Украина?» Це питання я почув вперше у Москві ще 1970 р. й  запам’ятав назавжди. Після видання монографії та повісті про класика української байки Леоніда Глібова й завершення Повного академічного видання творів Леоніда Глібова, я потрапив у Москві до ЦК КПРС, де мені пояснювали, що Глібов тільки перекладач Івана Крилова, так було встановлено, ще царською цензурою у ХІХ столітті, а моє твердження, що Глібов оригінальний поет-байкар є помилковим. І коли я тільки поворухнув губами, щоб  заперечити, у мене спитали чи я не думаю, що я розумніший за партію Леніна. Так ось цей чиновник ЦК КПРС, тільки но я зайшов, спитав: «Ну, как там ненька Украина?», при цьому він скривив обличчя точно так, як при кожній зустрічі в 2005– 2009 роках в Ізраїлі питав у мене Ігор Барах. Це можна пояснити ще й художньо-образно, але не у цьому контексті.

Я вже раніше писав, що в Ізраїлі серед репатріантів із колишньої російської імперії нема рядових трудящих – усі архітектори, професори, науковці, головні інженери, лікарі, журналісти, письменники й т.д. У радянському союзі люди були настільки одрізані від усього світу, що той хто виїжджав за кордон вважав ніби він їде у рай або пекло і вже назавжди, без вороття, тому можна себе видавати за кого завгодно – скільки вистачить фантазії.

І далі в інформації з посольського прийняття в Тель-Авіві йдеться, цитата: «Игорь Барах хорошо известен в Украине, как автор многих популярних песен, одна из которых «Кохана» (муз. Игоря Поклада) вошла в десятку «Золотых песен Украины». Коли я на його прохання усіляко хвалив його пісню 40-річної давнини на презентаціях «Соборності» 2005–6 року, бо більше не було за що, пісня «Кохана» з його представлення входила «до сотні» відомих пісень. Дуже сумнівно, щоб у двадцятитисячному доробку українських пісень, серед яких сотні народних, які співає народ України, «Кохана» входила до «десятки». Чи чули ви коли-небудь, щоб цю пісню співали за святковим столом, чи деінде? І я не чув. Викликає дуже великий сумнів, щоб Ігор Барах з таким доробком, без жодної книжки був «хорошо известен в Украине». Одна хороша пісня, але не більше того.

Й зупинимося на останньому абзаці цього повідомлення, цитата: «В минувшем году под его редакцией вышел из печати первый номер журнала на украинском языке «Видлунне» (так у газеті – О.Д.), презентации которого прошли в Киеве и Израиле и вызвали большой интерес у украинских и израильских читателей». Це дута булька.

Усе це робиться аби знищити міжнародний незалежний український патріотичний літературний часопис «Соборність» та Спілку українських письменників Ізраїлю.

Простежимо – звідки це все бере початок.

На Святій Землі видається міжнародний літературно-публіцистичний журнал українських письменників «Соборність». Ця публікація друкується у 45 номері журналу, який видавався в Києві та німецькому Мюнхені, а з 2005 року на Святій Землі. Спонсорських коштів невистачає. Але в середньому щорічно на протязі 15 років видається три журнала, хоч за програмою мало б видаватися чотири. Журнал має численних читачів в Ізраїлі та Україні, Канаді й Німеччині й багатьох, багатьох інших країнах. Журнал має своїх майже шістдесят лауреатів широковідомої престижної літературної премії імені Івана Кошелівця, серед яких є найвідоміші сучасні українські письменники. Лауреати премії імені Івана Кошелівця є в Ізраїлі та Україні, Канаді та Словаччині, Німеччині та США, Бразилії, це стверджує міжнародність «Соборності». Соборність ішла до міжнародності десять років. Яка міжнародність «Відлуння»? Передрукували з книжки перекладів з ідиш на українську десяток-два, чи скільки там, віршів. До речі, після виходу цієї книжки я просив І.Тимофєєва привезти мені її з Київа, та так я й не одержав, щоправда я наперед гроші на цю книжку не давав, отже вона мені не належить.

Інші приклади: некролог про Михайлину Коцюбинську був надісланий автором, до речі, лауреатом премії журналу «Соборность», саме до нашого журналу. Знаю яким чином він потрапив до «Відлуння». Як це непорядно. Побачили у часописі «Соборність» означення: «Міжнародний літературно-публіцистичний часопис» і собі написали те-саме, хоч я певен, що не розуміють значення цих слів. Плагіат, ні просто крадіжка!

Якби команда, яка протипоставила себе «Соборності» знала, що Михайлина Коцюбинська, вічна їй пам’ять, знала, що вона була ворогом русифікації України, великим патріотом Української Незалежності, завжди підтримувала невинно засуджених патріотів України, які, як і вона боролися проти російського шовінізма, вони б ніколи цей некролог не надрукували б, так само, як вони не надрукували інший некролог, написаний ректором Львівської греко-католицької духовної семинарії, який надрукувала «Соборність».

Взагалі, нечувано, щоб людина, яка багато років по-чорному займається підробітками масажами, яка ніколи не займалася українською літературою, що невміє розмовляти українською мовою, яка не знає української літератури, як науки, раптом, у 80 років, стає головним редактором українського журналу. Вже будучи головним редактором, йому зателефонувала журналістка й звернулася українською мовою, а він просить перейти на російську. Пожаліємо такого редактора, та його журнал, а українська література ще не раз покаже свою силу. Але наруга над українською літературою йому не пробачить цього. І це не примусить себе чекати. Вже зараз про «Відлуння» можна розказувати анекдоти.

Зрозуміло, що творчі зв’язки «Соборності» багатющі. Сотні публікацій, десятки нових письменницьких імен. «Соборність», як посол миру та дружби, у розквіті творчих сил. Недарма 6 лютого цього року, творча письменницька  громадськість Києва, яка зібралася у НСПУ, висунула творчість Олександра Деко та «Соборність» на здобуття Шевченківської премії, найвищої державної літературної премії України.

Початок конфлікту між «Соборністю» та посольством України поклав 4-й номер «Соборності» – «спецвипуск» 2007 року, з нагоди державного візиту президента України В.А.Ющенка до Держави Ізраїль. Крім матеріалів, присвячених В.А.Ющенку у неповнообсяговому виданні було надруковано про голодомор 1932-1933, який було названо «геноцидом», статтю про Романа Шухевича, в родині якого була врятована єврейська дівчинка та розкритикована інсинуація проти В.Ющенка–націоналіста. На жаль, не всі навіть ті, які пишуть не розуміють, що любов до Вітчизни – це патріотизм, а націоналізм – це заперечення іншої культури, чужої мови та т.ін. Тому ізраїльські політичні діячі не націоналісти, а патріоти. Ворлодимир Путін і Дмитро Медведєв помилялися, коли всенародно називали себе націоналістами. Віктор Ющенко ніколи не був націоналістом. Але те, що одним ставиться в заслугу, іншим ставиться в провину. Росія була незадоволена патріотизмом Віктора Ющенка. А в Ізраїлі дуже багато п’ятої колони, яка наслідує Росію.

На думку деяких закомплексованих на Ґолокості ізраїльських істориків-аматорів, геноцидом має право називатись тільки єврейський Ґолокост, – все інше це «штучна прив’язка до ґолокосту». А це вже розвинутий націоналізм.

Найперше був незадоволений колишній посол України, оскільки він завжди ставився негативно до національної політики України, за часів президенства Ющенка. Були незадоволені й деякі російські письменники, російське ізраїльське радіо та телебачення, послідовники радянської ненависті до українських сепаратистів, які боролися за українську Незалежність, для яких добре слово про УПА та українських патріотів, яких і досі називають націоналістами, було й є, як бику червоне.

Не встиг охолонути жар від листопадового спецвипуска 2007 року, як вийшло перше число «Соборності» 2008 року в якому стаття відомого українського історика Володимира В’ятровича, про участь євреїв у боротьбі за незалежну Україну та нова позитивна стаття про Романа Шухевича. Й далі у «Соборності» №№ 2-3 2008 року починається публікація матеріалів за підписом «МЗС України» про «Національно-визвольну війну українського народу середини ХVII століття», про «Конотопську битву», у якій Росія зазнала ніщивної поразки від України, далі «Історичні зв’язки України та Швеції», де фігурує Іван Мазепа. Усе це доходить до Російського посольства в Ізраїлі й український посол отримує «втик», за публікації в «Соборності».

Мабуть, посол України в Ізраїлі того часу посоромився відповісти російському посольству, що редактор «Соборності» не послухається, що «Соборність» не орган Посольства і він не може наказати редактору незалежного журналу. А журнал майже на протязі двох років друкує матеріал академіка НАН України Павла Гай-Нижника «Українська революція», у якому постійно фігурує український державний діяч часів російського жовтневого перевороту та становлення української державної незалежності 20-х рр. ХХ століття Симон Петлюра. Така історія України. Не автор історичного дослідження й не Олександр Деко її вигадав.

Наскільки я інформований, цей матеріал був замовлений Інституту політології НАН України, коли був міністром МЗС України її великий патріот пан Огризко й текст для «Соборності» було надіслано через посольство України. Коли помінялася влада в Україні, змінилися підходи й залежність від Росії, зупинити ж публікації вже було неможливо. Олександр Деко не той редактор й не той історик, який упустить шанс надрукувати правдиві сторінки історії України.

У статті «Українська революція» є й про українських державних діячів Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Симона Петлюру. Богдана Хмельницького прокляв єврейський рабин, Івана Мазепу прокляла Російська Православна церква та Петро І, Симона Петлюру знову прокляли єврейські рабини. Дехто в Ізраїлі скористався цими публікаціями й намагаються припинити видання «Соборності». Почалися провокації. Гадаю, що саме це стало причиною неодноразового медичного замаху на моє життя: опромінення рентгеном, мамаграма, отруєння після хірургічної операції у лікарні, ліки та таке ін.

Росія не зацікавлена друкувати правдиві сторінки історії  України, оскільки ворожість російської влади до України простежується на протязі віків, і ні російський царизм, ні Жовтневий переворот 1917 р., ні перехід влади від Єльціна до Путіна нічого не змінює, додалася зацікавленість російських шовиністів Ізраїля прислужитися Росії, тому полювання на редактора «Соборності» було та є всюдибічним.

А 23 квітня 2009 року було вчинено хуліганський напад на річні збори Спілки українських письменників Ізраїлю. Чотири російські письменники вдерлися на збори, клепаючи брехню з погрозами та провокуючи збори. Навпроти відкритих дверей, надаючи моральної підтримки нападаючим маячив сюди-туди – прес-аташе партії «Наш дім Ізраїль» Марк Котлярський.

Українські письменники на прохання голови спілки Олександра Деко не подали жодного голосу. Тільки через рік стало відомо, що біля будинку наряд поліції чекав дзвінка нападаючих, аби вдертися на збори, затримати керівника української спілки й цим зірвати звітно-виборчі збори, а відтак, знищити й українську спілку письменників Ізраїлю. Не вийшло. Не вдалося спровокувати Олександра Деко. Три члена української спілки злякалися й покинули спілку назавжди. Один чоловік відкрито зрадив нашу спілку й швиденько перебіг на російський бік, це – Ігор Барах. Ми зрозуміли, що замах на українську спілку готувався давно й таємно. Кожна людина має право міняти свої погляди, міняти партії, мати права й дотримуватися своїх поглядів. Усе це робиться у рамках, передбачених людськими нормами. Спершу подається заява – рвуться попередні стосунки, а потім починаються стосунки інші. А коли Ігор Барах побіг за тими, хто напав на Українську спілку, а через кілька днів надіслав заяву про вихід з української спілки – це елементарна зрада.

Українська спілка зазнала втрат, але вижила й продовжувала й продовжує активно працювати. Пишуться книжки українською мовою. Видається «Соборність». Перекладаються українські твори, цілі книжки на івритську мову. Напад на українську спілку бачила прес-аташе по культурі посольства України. Ми очікували, що посольство виступить із заявою, але потім зрозуміли – даремно очікуємо, адже напад здіснив «старший брат»…

Після цих подій два посла України в Ізраїлі попередній та новий змовляються, щоб знищити-припинити видання часопису  «Соборність» та українську спілку письменників. Адже письменник та журналіст Олександр Деко зачепив честь мундира дипломата. Хай розсудить читач. Скажіть, будь ласка, чи багато акторів, навіть Заслужених, або просто відомих, знаменитих в Україні одержують від держави подарунок у дві з половиною тисячі доларів на свій бенефіс. Попередній посол дав своїй коханці 2,5 тисячі доларів США на бенефіс, з тих грошей, які мав дати Спілці українських письменників Ізраїлю та часопису «Соборність». Серед тих, кому він роздав кошти, що я випросив при зустрічі у президента В.А.Ющенка на «Соборність» є й ізраїльські мільйонери, й пану І.Бараху він заплатив з цих грошей за пісні, які виконуються у ресторані, під виглядом грошей на виготовлення платівок, за лікування його дружини масажами.

За гріхи перед Україною треба платити. Усунули його з дипломатичної служби й як «щуку кинули у воду» – призначили керівним працівником на українську таможню. І.Тимофєєв десь дістає в Україні гроші (не свої – державні, або ж це гроші вже добуті на таможні) й грубо порушуючи ізраїльські норми пересилає до Ізраїлю чотири тисячі доларів на заснування нового українського часопису. Надання спонсорських коштів будь-кому, хто не є зареєстрованою амутою (не зареєстрованим добровільним об’єднанням) або передача таких коштів через третіх осіб, за ізраїльськими законами є карним злочином. Це помста «Соборності». Часопис назвали «Відлуння». І.Тимофєєв у журналі пише: «…пишатимуся й тим, що сприяв народженню «Відлуння». Пора б зрозуміти пану Ігорю Тимофєєву,  що помста не краща порада.

У дивній передмові «Відлуння» новий посол пан Геннадій Надоленко пише так, наче не видається в Ізраїлі український часопис «Соборність». Він пише так. наче це він приїхав до Ізраїлю 2004 року, коли тут не було нічого українського. Приїхавши 2004 року й потрапивши без моєї згоди на облік до російської спілки письменників, я заявив протест. створив спілку українських письменників, продовжив видання українського часопису «Соборність», це число журналу вже 25 видане в Ізраїлі, а всього від початку заснування – 45, (по 130 сторінок в одному журналі) створив громадське видавництво «Соборність» й видав вперше за всю історію Ізраїлю вже більше десяти книжок українською мовою, провів разом з посольством у 2005-2008 рр. вісім «Вечорів української культури», чим наполохав російських шовіністів. Ось тоді-то посол І.Тимофєєв круто розвернувся до моєї української діяльності спиною, я став «націоналістом» й посольство перестало зі мною співробітничати. Кажуть, йому помахали пальчиком з російського посольства.

Посол Г.Надоленко, який змінив І.Тимофєєва продовжив цю політику. За два роки його роботи в Ізраїлі жодного контакту з спілкою українських письменників, яку я створив, жодного запрошення на зустріч, нараду чи якийсь захід посольства. Ось і на посольське прийняття з нагоди 21-ї річниці Незалежності України я не був запрошений, хоч, як голова «Меморіалу», разом із українським народом робив Незалежність. Нема в Ізраїлі іншої особи, хто зробив для української Незалежності більше, ніж я.

Посольство України разом із членами керівництва проросійської, одної з правлячих партій в країні «Наш дім Ізраїль», третьої за кількістю депутатів ізраїльського Кнессету та партії – складової частини ізраїльського уряду – найбезсоромнішим  чином крадуть у «Соборності» вихідні відомості часопису «Спілка Українських письменників Держави Ізраїль» українською та на івриті й друкують на своєму незаконному виданні «Відлуння» з цим грифом. Для доказу передруковую сторінку з сайту Посольства України в Ізраїлі, ось її адреса: http//www.facebook.com/pages/Embassy-of-Ukraine-in-the-State-of-Israel/337591096309750

Як фахівець журналіст я посоромився б поставити свій підпис під їхнім журналом, настільки безграмотно він зроблений.

Шукаю причини такого ставлення до української спілки.. За 15 років видання «Соборності», журнал жодного разу не критикував Україну чи Ізраїль. Не думаю, що це добре, але маю сам для себе обов’язок будувати мости дружби, тому й не критикую ні Україну, ні Ізраїль. Ветеран 2-ї Світової війни, а значить за ізраїльськими законами учасник боротьби проти нацизму. Автор більше тридцяти книжок, ввійшов до каталогу бібліотеки Сената США, найбільшої бібліотеки світу. Законо слухняний громадянин. Що ще від мене треба? Був Почесним гостем 5-го Всесвітнього форуму українців у 2011 році.. Найвищою нагородою для себе вважаю, коли після оголошення мого прізвища на відкритті цього Форуму переповнена делегатами та гостями зала Київського оперного вітали мене стоячи. Таке ж щастя я відчув й 1989 року, коли на Установчому з’їзді «Меморіалу» в Києві у Будинку Кіно прочитав доповідь «Про репресії в Україні з 1918 до 1985 рік» й присутні стоячи дякували мені оплесками.

Але є у мене й опоненти. Як історик, який знає українську історію, вважаю, що від 1654 року, відколи Богдан Хмельницький підписав угоду з Росією про… Отут виникають питання, бо договір не зберігся, а відтоді, коли російське військо було введено в Україну для захисту від іноземців, Україна до проголошення Незалежності 1991 року фактично перебувала у стані російської колонії. Мої ж опоненти вважають, що треба й надалі тримати народ України у російському рабстві. Ось і вся розбіжність. Але ж я не кличу до повстання, не кличу брати вила та йти на «супостата». Я вірю в український народ, який не можна поставити на коліна. Україна видужає від хохляцтва й подібно Франції, яка боролася сто років проти зверхності британців й здобула собі світову повагу, так буде й в Україні.

Мої опоненти чинять по-іншому. Коли за такі мої погляди російські чиновники від літератури в Ізраїлі виключили мене, а зі мною й всю українську Спілку письменників, щоб відгородитися від нас, вони утворили «секцію українських письменників» при російськомовній спілці й надрукували це в ізраїльській росіській газеті «Новости недели».

Ну й живіть з секцією. Секція українських письменників при російськомовній спілці письменників це, нібито посольство України в Ізраїлі при посольстві Російської Федерації. Можливо воно так і є. Кому подобається, будь ласка! Ан ні! Названі й не названі особи розуміють, що про це народ каже: «зрадники». Й вони вдаються до рейдерства. Є зараз таке модне слово. Раніше прибирання до своїх рук чужого називали бандитизмом, крадіжкою, захопленням, тепер рейдерство. Хай рейдерство, хрін редьки не солодше. Якщо посол так активно курує новий український часопис, то він би мав поцікавитися на якій такій законній підставі друкується їхнє дітище «Відлуння». А друкується «Відлуння» не на підставі закону. а на підставі рейдерського захоплення та крадіжки реквізитів у українського часопису «Соборність».

Коли я приїхав 2004 року до Ізраїлю, скільки мене відмовляли від утворення законної, зареєстрованої амути, але я створив спілку українських письменників, зареєстрував її законним чином, одержав свідоцтво (на гербовому папері) і тоді на часописі «Соборність» поставив гриф «Спілка українських письменників Держави Ізраїль». На якій підставі ви всі, хто прагне знищити українську спілку письменників та часопис «Соборність» ставите вкрадений у нашої української спілки письменників цей гриф «Спілка українських письменників Держави Ізраїль», коли ви всього секція при російській спілці? Чи знаєте ви, що це рейдерство — злочин? А спілку вам не затвердять, поки є наша спілка, бо дві організації з однаковою назвою не можуть бути в одній державі. Тому ви і нищите нас, справжню спілку, щоб утворити свою псевдо спілку.

Після мого приїзду до Ізраїлю треба було знайомитися з державною структурою, з будовою спілок, з азами письменницького життя у новій незнайомій країні. Тоді я спитав дозволу й раз на тиждень на півгодини чи годину приходив до російської спілки, вважаючи, що це клуб, куди можна прийти поспілкуватися з колегами. Звісно, я не втручався ні в чиї розмови, нікому не заважав. Багато разів заставав якусь нараду, на яку мене не запрошували, та я й не брав у ній участь, але бачив, що одною з головних діючих осіб був прес-аташе партії НДІ пан Марк Котлярський. Його присутність 23 квітня 2009 року під час нападу на українську спілку, було прийнято однозначно, хоч він не вимовив жодного слова, а тільки маячив за відкритими дверима сюди-туди, як учасник тієї акції. Це підтверджують й судові папери зустрічного позову. Позову, яким я хотів захистити свою честь та гідність.

Тепер у складі секції українських письменників при російській спілці та у складі редколегії «Відлуння» є Давид Годовський, який, як стверджують, має відношення до літератури не більше, як читач. Зате це друга людина в ієрархії партії НДІ. З цього випливає, що боротьбу проти української спілки письменників веде партія НДІ «Наш дом Израиль». Партія, яка має мільйонний (та хто знає який) бюджет, яка має у Кнессеті більше депутатів, ніж тепер наша спілка письменників, а в уряді майже стільки міністрів, скільки  нас українських письменників, й веде боротьбу проти української спілки, у якій немає двадцяти шекелів купити пачку паперу для поточної роботи, щоб її знищити та знищити український часопис «Соборність». Чому нам не дають якоїсь допомоги на творчу спілку – бо скрізь, на всіх ділянках, від Міністра абсорбції до нижчих інстанцій – є члени партії НДІ. Тому я й кажу – не можна ставити на ідеологічні ділянки російськомовних, бо у них своя політика. Ваші дії інакше, як етнічністю не назвеш. Ми, півтора десятка толерантних українських письменників, ніколи не беремо участь у будь-яких протестних акціях, не складаємо ніякої загрози нікому. А ваша боротьба проти нас. як гра кота з мишею. Ви маєте зазнати презирства не тільки від людей, але й від Бога!

Ізраїльські українці бояться говорити українською мовою. Це не тільки не престижно, але й може бути небезпечно для кар’єри, взагалі для роботи. Російський шовінізм, він скрізь шовінізм, що в Росії, що в Ізраїлі. Наша українська спілка письменників уже майже три роки перебуває в Ізраїлі на положенні Pussy Riot.

Російськомовним письменникам варто було б задуматися, чому одразу, як тільки я подав позов до суду на захист честі та гідності було закрито російський літературний журнал «Слово писателя», а навколо українського часопису ведуться такі приховані баталії. А російська преса мовчить. Хоч ми нічого доброго від неї не чекаємо.

Доходять чутки, що дехто тисне на відділ амутод, щоб зліквідувати амуту українських письменників й таким чином позбавити українську спілку та «Соборність» юридичної можливості отримувати будь-яку спонсорську допомогу. Та нам і так її не дають. Посольство не дає, бо тепер ставка на російськомовних, які будуть не то рятувати не то нищити українську культуру, а євреям потрібна українська культура, як п‘яте колесо до воза, свого клопіту вистачає. Це Україна дає на єврейську культуру в Україні, й немало. Це український уряд закладає у бюджет України великі суми на розвиток культури нацменшин, в тому числі й на розвиток єврейської культури. А нам в Ізраїлі не те що гроші, кисню не дають дихати.

Звертаюся до всіх українців на всіх континентах Землі, кому дорога свобода та честь, кому дорога Україна, українська культура та її невеликий загін українських патріотів на Святій Землі – допоможіть нам вистояти. Ми вдячні всім за моральну підтримку, та нам потрібна й фінансова підтримка. Наші банковські реквізити:

RESIVER NAME: magazine sobornist;

BANK ADRESS: Israel, Rotshild 25, Bat Yam;

BRANCH: Bat Yam – 425;

ACCOUNT: 219944;

SWIFT: MIZBILIT;

IBAN: IL51 0204 2500 0000 0219 944.

Ні у автора, ні у амути українських письменників Ізраїлю нема коштів на адвоката, тому ми прийняли рішення звернутися до вищих законодавчих органів та до президентів двох країн з метою несудового розвязанням проблем, викладених у цій статті, що до прихованих замахів на життя відомого українського письменника та громадського діяча Олександра Деко, висунутого київською літературною громадськістю шостого лютого 2012 року на здобуття Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, найвищої літературної премії України, то ми покладаємось на державні органи Ізраїлю, які мають покарати винних. Ми сподіваємося, що в Ізраїлі  на такий крок вистачить здорових сил єврейської нації.

До ізраїльського Кнессету

Шановні панове депутати Кнессету

Я громадянин Держави Ізраїль та України Олександр Деко, 85 років, український письменник, автор більше тридцяти книжок, громадський діяч, голова амути (580463842) українських письменників Ізраїлю з 2005 року переслідуюсь в Ізраїлі духовно, з 2010 року переслідуюсь ще й фізично. Зазнав зговору з боку російських родинних лікарів, а коли потрапив до урологічної лікарні мене навмисно поклали в палаті з приватним сищиком, який спровокував медичну санітарку проти мене, а другого дня після хірургічної операції я зазнав отруєння. До лікарні я зазнав навмисного рентгенівського опромінення, потім мамаграми.

Проти мене та нашої амути «Спілка українських письменників Ізраїлю» ведуть боротьбу два високопоставлених члена керівництва партії «Наш дом Израиль».

Я подав до ізраїльського суду позов на захист особистої честі та гідності, а у відповідь дістав безпідставне судове переслідування.

Моє звернення до ізраїльського суду розглянути справу про дискримінацію української спілки письменників та наклепи на мене особисто, скінчилось для мене повним фіаско. Найнятий мною адвокат, незважаючи на мою вимогу, не написав у позові, що причина позову – дискримінація української спілки письменників та наклепи – у брехливій підбурюючій статті проти мене надруковано тридцять два факти наклепу, брехні та підбурювання до фізичної розправи. Найнятий мною адвокат у позові вказав неправильну мою домашню адресу, вказав неправильний номер мого ізраїльського паспорта, не вказав мого телефона, хоч телефони усіх-усіх у позові є. Я не отримав повідомлення про суд. Це зроблено навмисне у зговорі, щоб я не потрапив на суд. Але за таких умов я й не міг отримати виклику до суду. Задовго до судового засідання я позбавив мого адвоката права захищати мене, через недовіру. Й попросив надати мені адвоката від держави, оскільки я живу за рахунок допомоги «по старості». Цей процес був у стадії розгляду. Але суд, незважаючи на моє прохання відкласти судове засідання до одержання безкоштовного адвоката, призначив судове засідання. І я або не був запрошений, або запрошений за невірною адресою й не знав, коли судове засідання.

Мені відомо, що адвокат іншого боку робив тиск та залякування мого адвоката, як першого, так і того, якого мені призначили за рахунок держави.

У протоколі суду записано мені докір за те, що я виявив недовіру своєму адвокату й заборонив йому брати участь у справі. Що тут скажеш? Не все можна озвучити прямим текстом, що стосується суду. Суд забороняє критикувати себе загрозою штрафів. Зате з усіх ЗМІ видно й чутно – «демократична країна». Ізраїль така ж демократична країна, як і колишній СРСР, який називав себе «найдемократичною» країною світу. В ізраїльських судах усіляко уникають розглядати справи дискримінації, точнісінько так як у Радянському Союзі не розглядали проблеми національної ворожнечі, заявляючи, що в СРСР за соціалістичного ладу не може бути підґрунтя до національної ворожнечі.

Як особі та родині, яка живе на державному утриманні: «пособії по-старості» (сама назва принизлива), мені призначили безкоштовного адвоката. Щоб отримати державного адвоката, я тричі подавав виписки банківських рахунків своєї родини та амути – спілки українських письменників, довідки про суму щомісячної допомоги від держави і в той же час суд тричі здирав з мене гроші, що є для незаможної людини кричущим покаранням: катування голодом, жебрацтвом, середньовічним дикунством. Як назвати таке покарання? Садизмом, середньовічною борговою ямою? Таке покарання я дістав, тому що я належу до «гоїшої» культури та літератури. Особливо старалися єврейські націоналісти з Росії. У цих особлива ментальність ненависті до всього демократичного, українського, не подібного до себе.

Через багато місяців той же суд змушений був скасувати своє рішення, А ось сума грошей, незаконно здерта з мене за такі судові справи не була мені повернута. Судове рішення одмінили, а покарання залишили в силі! Коли людина в Європі приїжджає у якусь країну, вона питає: чи справедливий у вас суд, і коли чує «ні» робить висновок: погана у вас країна, й навпаки.

Й І Барах, який до суду не мав ніякого відношення, подав наклепницьку декларацію, що я щомісячно одержую п’ять тисяч доларів США. Ось ціна зради.

Аби я був у чомусь винний, я до суду не подавав би.

Українську спілку письменників, український літературний журнал «задовбали» дискримінаціею, судом, якому я попався сам, але ж я не знав, який в Ізраїлі суд. Пізніше я взнав, що наданий мені від держави адвокат є активістом партії НДІ. І тут мене скривдили.

Причиною такого відношення до мене є ще й моє представництво української літератури, неповноціної з боку іудейського погляду.

Міністерство абсорбції усі роки не давало достатньо коштів для вивчення репатріантами івритської мови. Про це писала не раз російськомовна преса. Це привело до того, що тисячі й тисячі євреїв з Середньої Азії та Кавказу, які до свого ісходу ледве володіли російською, в Ізраїлі перейшли на російську, такі умови були створені штучно. Боротьба проти української мови, тому що з України приїхала половина усіх репатріантів 1988-2005 роки. Така етнічна політика привела до милійонної російської алії.

Моя стаття: «Іврит – культ і майбутнє» на захист і підтримку івритської мови також сприяла переслідуванню мене.

У духовній травлі проти мене бере участь особисто посол України в Державі Ізраїль пан Геннадій Надоленко.

Деякі подробиці в інших розділах цієї статті.

Прошу Кнессет провести слухання з проблем, озвучених у цій статті, або призначити державну комісію для розгляду цих проблем.

З повагою        Олександр Деко.

До Верховної Ради України.

Українська спілка письменників Ізраїля переслідується, так як й український літературний часопис «Соборність», знищуються пам’ятки української культури (див.статтю «Єрусалим» в «ЕСУ). Відомі й інші антиукраїнські заходи. Пропоную, щоб між Україною та Ізраїлем були проведені переговори про взаємну повагу культури та взаємному фінансуванні культури з бюджету обох країн. Тоді не буде дискримінації якоїсь культури.

Будь-яка діюча мова є живим організмом, здатна самовдосконалюватись, трансформуватися, набираючи певні відтінки. До таких відносяться й два слова «жид» та «гой», які на протязі століть відігравали ключову роль взаємостосунків між євреями та українцями.

У Російській імперії та її частині Україні слово «жид» завжди мало негативний відтінок. Тому після Жовтневого перевороту, влада, намагаючись перетягти континґент євреїв на свій бік запровадила слово «єврей». Від цього слово «жид» стало ще більш образливим. Нині за слово «жид» в Україні карають судовими рішеннями, навішують ярлики екстремістів, вилучають із списків кандидатів у народні депутати й т.д.

Натомість слово «гой», яке прийшло у сьогодення із глибини віків єврейської культури й означало колись «не нашого племені», набуло ще у царській Росії негативного відтінку й таким є сьогодні – вкрай негативним. Еміґранти із Росії та України привезли слово «гой» у лексиконі та в літературних творах до Ізраїлю й тепер воно має вкрай негативний відтінок до всього не єврейського. Це слово є приниженням людської гідності, особливо до носіїв української мови та української культури.

Аби депутати Верховної Ради не подумали, що це одинокий випадок, наведу такий приклад. 06 жовтня 2011 року у Єрусалимському «Театроні» було представлення кантати-реквієма «Бабин Яр» на вірші класика світової літератури українця. Виконувала твір знаменита українська капела «Думка», ізраїльський симфонічний оркестр, диригував відомий у світі диригент «Думки» Євген Савчук. З вітанням виступив президент Шимон Перес, прем’єр-міністр Беніамін Нетаніяху надіслав відеозапис-вітання, яке показали на великому екрані, виступали міністри, головний рабин Ізраїлю. Зовні все було добре. А за суттю? Ніхто, ні ізраїльтяни, ні посол України пан Г.Надоленко не підняли українця автора текстів кантати, єдиного в світі автора подібного твору, та й сама назва «Бабин Яр» про щось говорить, не представили автора глядачам-слухачам «Театрону». З цим змиритися неможливо. Мені, як діячеві культури, соромно за вас, панове!

І ще один факт має знати історія культури. Після закінчення виконання кантати «Бабин Яр», повз автора  текстів кантати пройшов Посол Геннадій Надоленко, ледь не наступив на ногу, але не привітав поета, світову знаменитість, з виконанням його твору, як має вчинити у таких випадках культурна людина. Я вже не кажу про офіційний статус. Адже цей захід проводився на міждержавному рівні. А це вже елементарне хамство. Невже цьому не навчили у школі дипломатії. Як оцінити такий факт? Той дипломат, який ціною приниження своєї країни, хоче набути дешевого авторитету, не має права представляти свою країну, тобто, бути Послом.

Ігор Барах – ні поет, ні письменник, автор давно забутої пісні «Кохана» (справді, ну хто її зараз виконує – ніхто), а скільки похвали від посольства навколо цього. Чи не спадає на думку, що реквієм-кантату написав «гой», хоч він і класик світової літератури, а «кохану» написав єврей?

Прошу вибачення у автора кантати «Бабин Яр» за те, що я без дозволу озвучив викладені факти. Є факти, про які не можна мовчати!

Така ситуація для розвитку культурних взаємин між Україною та Державою Ізраїль нетерпима для української культури. Гадаю, що на підставі толерантних переговорів із єврейських мов, має бути усунуто слово «гой», яке може вживатися тільки з поясненням, так як це зроблено в Україні зі словом «жид». Я не кажу про екстремальні випадки.

У кожній сусідній з Україною державі своя історія, тому я не зупиняюсь на їхніх проблемах.

Щодо фінансування єврейських організацій України, то воно, на мою думку, має проводитися відповідно до фінансування українських організацій в Ізраїлі.

З повагою                   Олександр Деко

Звернення до президента України пана В.Ф.Януковича.

Шановний пане президенте України

Вікторе Федоровичу !

Звертаюся до Вас особисто, оскільки Ви, пане Президенте, призначаєте послів України до інших країн.

Посол України в Державі Ізраїль пан Г.Надоленко бере участь у рейдерському захоплені українського патріотичного часопису «Соборність», який видається 15 років. За видання «Соборності» й поширення української культури за кордонами України 2007 року я був нагороджений президентом України В.А.Ющенком українським орденом «За заслуги». Дії посла пана Надоленка несумісні із здоровим глуздом дипломата. Він «не доріс» до такого рангу дипломата розумінням відповідальності чи розумінням прислів’я: «Те, що дозволено Юпітеру, не дозволено Бику». Посол, пан Г.Надоленко своєю діяльністю розпалює ворожнечу в Ізраїлі між євреями, втручається у внутрішні справи між прихільниками України та її ворогами. (Ширше – у тексті цієї статті).

З повагою,

голова спілки українських письменників Ізраїлю, член НСПУ, член ПЕНклубу, головний редактор міжнародного українського часопису «Соборність», колишній перший голова знаменитого Сахаровського «Меморіалу» в Україні, який творив з народом України Незалежність, якою так пишається зараз Україна, завдяки чому Україна з «околиці Росії» стала великою європейською країною, а Ви її президентом.

Лауреат дев’яти літературних премій.

Український письменник  Олександр Деко.

Звернення до Президента Держави Ізраїль

пана Шимона Переса

Шановний пане Президенте Шимоне Перес!

Оскільки Ви, пане Президенте, приймаєте вірчі грамоти від послів інших країн, звертаюся до Вас з проханням

виразити недовіру послу України в Державі Ізраїль пану Геннадію Надоленку, за втручання в життя єврейської громади з України й розпалювання між ними ворожнечі, фінансування угодних йому заходів на підставі політичних смаків, яке робиться з грубим порушенням ізраїльських законів й тягне собою кримінальну відповідальність.

З повагою голова спілки українських письменників Ізраїлю,

головний редактор українського часопису «Соборність»,

лауреат дев’яти літературних премій

Український письменник   Олександр Деко

Advertisements
Опубліковано у Статті. Додати до закладок постійне посилання.

2 Responses to Олександр Деко. Хто використовує російську карту проти євреїв, а єврейську – проти України.

  1. SvetOnline коментує:

    Reblogged this on svetonline and commented:
    Думка спостерігача з середини.

  2. SvetOnline коментує:

    Дякую! За статтю.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s