Володимир Сапон: Олександр Деко, якому в Ізраїлі сниться Чернігів

ОЛЕКСАНДР ДЕКО, ЯКОМУ В ІЗРАЇЛІ СНИТЬСЯ ЧЕРНІГІВ

Олександр Аврамович Деко народився 23 грудня 1926 року в місті Яготині Київської області. Великий шмат життя прожив у Чернігові. Нині мешкає в Ізраїлі.

Хоч Олександр Аврамович і народився в Яготині, та його батьки через кілька тижнів переїхали до Чернігова і вдруге зареєстрували хлопчика. Отож і наше місто, і весь наш Сіверянський край є його батьківщиною.

Зрештою він у Чернігові до 1972 року і мешкав, аж поки обком партії не сфальсифікував матеріали до суду за антирадянську агітацію та пропаганду. Олександра Деко від в’язниці врятували Олесь Гончар і Юрій Збанацький, порадивши терміново переїхати до Києва.

На той час він був автором художньої повісті про Леоніда Глібова «Журливий заспів», унікальної наукової книжки «Леонід Глібов. Дослідження і матеріали», публіцистичної збірки «Майстри чарівних звуків» — про Чернігівську музичну фабрику, якої, на жаль, вже давно немає…

Справжнім відкриттям для нас, земляків, була його книжка, що з’явилася в 1988 році, «Солов’ї співають на світанні» — про поета-романтика, побратима Тараса Шевченка Віктора Забілу. Хоч при згадці про неї мені стає прикро, що не написав про неї навіть відгуку, якого обіцяв авторові. Можливо, тоді я не «доріс» до сприйняття цього «хутірського поета», та чи й надрукувала б тодішня «комуністична» «Деснянська правда», до якої тільки перейшов працювати, мій відгук.

Олександр Деко відомий не тільки як письменник (згадаємо ще його прозові твори «Сніг на червоних маках» та «Кедойшім. Повість-хроніка Шепетівського гетто»), а і як громадський діяч. Був одним з організаторів Всеукраїнського товариства «Меморіал», зустрічався з академіком Андрієм Сахаровим. Є упорядником перших трьох томів календаря Чернігівського земляцтва в Києві, 10-томового зібрання творів Емми Андієвської, книжки поезій Дмитра Павличка «Єврейські мелодії» ( на івриті ).

У 1997 році Олександр Аврамович заснував і став головним редактором українського часопису «Соборність», який продовжує видаватись в Ізраїлі. Також він голова Спілки українських письменників Держави Ізраїль. Але йому щодня сниться і Україна, і рідний Чернігів…

Ось уривок з його листа до мене:

«Сьогодні, 21.01. 2013 року, рівно 15 років, як я поїхав до дітей, онуків та правнуків до німецького Мюнхена й у них застряв на 7 років, а тепер уже 8 років живу в Ізраїлі. Єдиною втіхою закордонами був у мене і є часопис «Соборність», який є моїм дитям, моїм вихованцем, моєю кровинкою, яким я опікаюсь усі роки мого добровільного вигнання. Якби ж то я знав, що таке чужина. Є у Леоніда Глібова байка «Чужина», у якій є рядок «А тут усім нерідний я».

Людська істота така, що не тільки на чужих помилках не вчиться, але навіть і на своїх. Винний я найперше перед собою — важка мені випала доля на чужині. А може я і не в усьому винний. Жили ми у такій країні за «залізною стіною». Аби можна було вільно поїхати, пожити трохи, подивитися, озирнутися, повернутися назад. Таке спілкування зі світом для нас, підневільних комуністичної диктатури, було неможливе. Звідси наслідки.

Ми б з дружиною повернулися б хоч і зараз. Але нема стелі, під яку повернутися. За 15 років не було жодного дня, щоб не згадував Україну та Чернігів, і єдиним порятунком була мова, яку утримувала «Соборність», вона мені, а я їй. Як же мені хотілось би побувати у рідному Чернігові!»

Пропонуємо з люб’язної згоди Олександра Аврамовича розділ з майбутньої книги «Шевченківський календар», присвяченої 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка.

Володимир САПОН

Олександр ДЕКО

Тарас Шевченко. 1840. Два кроки у безсмертя. Український
(Леонардо) Тарас да Моринці

Новий, 1840-й, Тарас Шевченко зустрів хворобою на тиф. Хвороба починалася повільно. Був невеликий жар, який не вдавалося зняти ніякими травами чи будь чим іншим. Тарас багато років нічим не хворів, почувався добре. Він не скаржився на здоров’я. Навіть соромився торкатися цієї теми. А тут раптом допікає жар, обличчя набрякло, червоне, їсти не хочеться, навіть води, але й ту шлунок не приймає. Та він ходить на всі уроки до Академії.

Першим помітив й затурбувався хворобою Тараса Пономарьов (Федір Павлович (1822-1884) – товариш Шевченка по Академії мистецтв. У 1844 р. дістав звання класного художника за успіхи в медальєрному мистецтві. Після закінчення Академії постійно працював в Єкатеринбурзі на Горношитському мармуровому заводі) «Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників», К., 1958, с. 376». Федір молодший за Тараса на вісім років. Він ставився до Шевченка з великою повагою. Помітивши нездужання Тараса, Пономарьов запросив його пожити в своїй майстерні поки одужає й дав Шевченкові місце на антресолях.

Тарас Шевченко зліг. Хвороба тяглася довго, але по-різному: вона кидала Шевченка в жар до втрати свідомості й Тарас міг померти не один раз від смертельного жару, коли немов пожежа палила усе в голові, у грудях, у роті й шлунку і цей вогонь не брала ні вода, ні квас, ні уксусні припарки на лоба чи на груди; він міг померти не тільки від тифу, але й від голоду, бо бували й дні, коли в роті не було й росинки: Тарас та його друзі були бідні, й траплялася череда днів, коли не було на що купити й осьмушку хліба. Рятувалися від голоду чаєм. Без чаю не могли прожити й дня, а щоб зварити чай, потрібні були дрова, щоб топити грубку.

Січневі морози в Петербурзі суворі. Грубку топити дровами треба було двічі, а топили раз на день. Грубка давала не тільки тепло, без якого не можна було зігрітися навіть й під ковдрою ще й прикритою шинелю, але й гарячий чай, заварений травами. А ще Тарас щоденно змащував на своєму тілі висипи чистим аптечним дьогтем. Потім одягав білизну, яка вже була просякнута дьогтем, куплену й одягнуту через хворобу, бо до хвороби ніколи білизну не носив. Її й не було в Тараса ніколи.

«Я був Шевченкові найближчим другом, – згадував Федір Пономарьов. – В кінці 30-х та на початку 40-х років ми були нерозлучні майже щоденно. Він жив на Острові (йдеться про Васильовський Острів Петербурга – О.Д.), а я в Академії мистецтв, де мав майстерню, яку мені дали за успіхи у малюванні та ліпленні. Ця майстерня (колишня стара церковна ризниця) складалася із однієї кімнати з антресолями…». (Там же, с. 34).

Після Різдва пішло на поправку. Температура спала, відновився нормальний сон. Хвороба потроху відпускала, але Тарас був такий кволий, що не міг встояти. Врятувало Тараса молоде міцне здоров’я й природна сила, яка посилала Україні геніального пророка на довгі віки вперед, аби вберегти українську націю.

Доля Тараса Шевченка та України відклала смерть Пророка на двадцять один рік. Коли Тарас Шевченко повернувся із заслання, Академія дала йому саме цю кімнату, у якій колись Федір Пономарьов рятував його від тифу. Через двадцять один рік на цих антресолях Шевченко помер.

Поряд із майстернею Пономарьова жив інший співучень – Петровський (Петро Степанович (1814-1642) – художник, вчився в Академії мистецтв разом з Шевченком і приятелював з ним (там-же, с. 376). Петровський, ровесник Тараса. Усі троє жили нужденно. Нерідко голодували, але навчання в Академії вважали першорядним.

Федір Пономарьов, Тарас Шевченко та Петро Петровський були учнями одного з найвидатніших художників того часу, викладача Академії мистецтв Карла Брюллова.
Ще до хвороби, починаючи з літа минулого року, коли Шевченко почув від свого вчителя (адже Карл Брюллов вже вчився в Італії) про портрет Мони Лізи, яка завжди ледь посміхається, найвидатнішого мислителя та художника середньовіччя Леонардо да Вінчі (Леонардо його звали, а народився він у містечку Вінчі, тому за італійськими канонами до імені додавали місце народження – звідси: Леонардо да Вінчі) – у Тараса майнула думка: а чи не написати автопортрета маслом з ледь помітним смутком.

Загорівся задумом. Варіанти один за одним проходили перед його очима. Тарас ще не вибрав варіант. Але одне він уже знав твердо – з чого б йому радіти? Радість своєї свободи не перетягує кріпацького горя всієї України, своїх братів і сестер. Він зобразить себе ледь-ледь сумним. До такого задуму підштовхував й стан після хвороби, з якого Шевченко тільки почав виходити.

Буваючи щоденно в майстернях Карла Брюллова, Тарас Шевченко знав чи не всі роботи Майстра. І ті, які були в майстерні, і ті, які були на виставках, у музеях, у приватних колекціях. Він завжди зупиняв погляд на його автопортреті в овалі, на якому улюблений вчитель Тараса зобразив себе у 1833-1834 рр. Цього портрета Маестро малював для флорентійської галереї Уффіцці, та не завершив, тому й перебував у Петербурзі в майстерні художника. У Тараса безліч разів виникало бажання спитати дозволу у Вчителя домалювати білий комірець від сорочки, якого Маестро ще не домалював. Але завжди зупиняв себе мудрістю діда Івана: «Не лізь, куди не просять».

Тарас Шевченко добре знався на акварельному портретуванні. Ще до вступу в Академію він виконав немало робіт, відомих в історії українського акварельного портретного живопису. Ось деякі з них: «Катерина Абази». Портрет має авторський надпис: «1837, Шевченко» (Ш. сл., Т. 1, с. 17); «Євген Гребінка» (до 1914 кваліфікувався, як «Портрет невідомого»). Є авторський напис «1837, Шевченко» (Ш. сл., Т. 1, с. 169); «Портрет дівчини з собакою», 1838; (Володимир Овсійчук. Мистецька спадщина Тараса Шевченка у контексті європейської художньої культури. К., 2008, с.32); «М.О. Лунін». Авторський напис: рік і прізвище автора (Там же, с.33; Ш. сл., Т.1, с.370); «А.І.Лагода». Авторський напис: «Шевченко, 1839», (Там же, с, 33; Ш.сл. Т.1, с. 340); Всі виконані в Петербурзі. Iнші акварелі.

У листі Т.Г.Шевченка до редактора часопису «Народное чтение» поет 1860 р., за рік до смерті, ніби сповідувався перед народом: «…Великий Брюллов тотчас согласился, и вскоре портрет Жуковского был у него готов. Жуковский, с помощью графа М.Ю.Вьельгорского, устроил лотерею в 2500 рублей ассигнациями, и этою ценою куплена была моя свобода, в 1838 году, апреля 22. С того же дня начал я посещать классы Академии художеств и вскоре сделался одним из любимых учеников-товарищей Брюллова…» (Т.Ш., т.5. с. 259). Підкреслюю: товаришів самого Брюллова.

Тож до кінця 1839 року, вже майже два роки, Шевченко невилазно в майстерні Брюллова вчиться малюванню. Для допитливого Шевченка це була вічність. За два роки він дістав художньої та загальної освіти більше, ніж учень гімназії за все навчання. Цьому сприяв Шевченків вік, адже було йому вже 25 років.

Коли хвороба трохи відступала, Тарас знову й знову повертався до задуму свого автопортрета. Він уже не міг відрізнити чи горить в голові та в грудях від тифу, чи це пече йому задум овального портрету. Приготував велике дзеркало, в якому бачив усю свою голову. Ще лежачи у ліжку, довго вибирав ракурс. Таки вибрав. Підклав собі під голову повище подушку й, дивлячись у дзеркало, робив начерки олівцем. Начерки викидав. Нарешті відчув силу сидіти, щоправда не дуже довго. Та ось біда – нема куди встановити дзеркало. Довелось спускатися з антресолів та сідати до столу. Сідав правим боком до столу, на стіл поставив дзеркало й одержував задуманий ракурс. Мольберт ставив перед собою.

Шевченко за час хвороби добре продумав усі деталі автопортрета. Спершу робив ледь помітні риски контура голови, очей, носа, губ. Кілька днів не наважувався покласти перший мазок фарби. Коли нарешті поклав перші мазки, роботу вже не міг стримати.
Яка ж була зовнішність Тараса Шевченка? Ось як описують його сучасники. Це для порівняння з автопортретом.

«Він середнього зросту, широкоплечий і взагалі міцного, сильного складу, широкий в талії по особливому складу кістяка, але зовсім не товстий, лице кругле (підкреслення моє – О.Д.), борода та вуса завжди голені…», – так описав у своїх «Записках» Шевченка Момбеллі (Микола Олександрович (1823-1902) – поручик лейб-гвардії Московського полку. Один із найактивніших учасників гуртка петрашевців. 1849 року його засуджено до розстрілу, який замінено п’ятнадцятирічним засланням на каторгу з позбавленням усіх громадянських прав. Згодом він був звільнений від каторжних робіт і відправлений рядовим на Кавказ. Познайомився з Шевченком у 1844-1845 роках у Гребінки. В 50-ті роки служив у Окремому Оренбурзькому корпусі, солдатом якого був і Шевченко…» («Спогади про Тараса Шевченка», «Дніпро» – Київ-2010, сс. 208, 512.) (Переклад О.Д.)

«Супутник його був середнього зросту, міцний, на перший погляд його обличчя здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним та виразним світлом, що невимушено я звернув на нього увагу. Гребінка відразу привітався зі мною, узяв за плечі і, штовхнувши до свого супутника, познайомив нас. Це був Шевченко!» – Так згадував Афанас’єв-Чужбинський Шевченка. (Там-же, с. 96).

Для зовнішнього вигляду чоловіка, якщо він худий, цю ознаку майже завше відзначають.
З овального автопортрета найперше кидається у вічі худий Шевченко із запалими очима. Він дивиться з портрета праворуч у півоберта голови. Обличчя не природно бліде. Це особливо видно на блідому кольорі лоба. Нижня частина виголеного обличчя, яка простягається нижче вуха та носа, відбивається темним корінням волосся, що добре виголене. Під бровами очі в темних заглибинах на всю довжину брів. Темні запалі очі, які кидаються у вічі, тільки-но побачене обличчя, знизу підпирають рожеві повіки. Ці відтінки одразу стверджують неприродний колір обличчя. Темне волосся голови майже зливається з тлом портрета.
Подібно тому, як на портреті Мони Лізи Леонардо да Вінчі глядач бачить ледь помітну посмішку, так на автопортреті Тараса Шевченка можна бачити ледь помітний смуток. Й як не ставай до шевченкового овального автопортрета, з якого ракурса глядач подивиться, він побачить отой, ледь помітний шевченковий смуток. І 2011, і 2012-го року я стояв у музеї Т.Г.Шевченка на бульварі Тараса Шевченка у Києві перед цим овальним портретом й зачарований відчував, що у мене зупиняється дихання.

Що за цим смутком? Змучена покріпачена його Україна? Що ніколи не вчився у школі чи гімназії, зате був битий різками на конюшні? Ще й двох років немає, як його, дорослого мужчину, у 23 роки, як колись дві тисячі років тому у рабовласницькій Спарті чи рабовласницькому Римі, викупили з рабства й він ще й досі не може розсміятися на повні зуби? А можливо тому, що, як власність, належав поміщикові, а його рідні сестри та брати ще у рабстві кріпаками прирівняні до корів, волів, коней чи собак працюють на поміщика за їжу та життя у закріпаченій російськими царями Україні? Щойно перенесений тиф, від якого ще не відійшов? Можливо, дума про майбутнє? Можливо…

Російський Храм мистецтва – школа, де вчать мистецтву, відкритий у Петербурзі, базувався на європейській та російській школі. Але мистецтво в усі часи та скрізь було консервативним. Класицизм у Європі, як головний напрям образотворчого мистецтва, тримався кілька століть. Академії мистецтв тільки двадцять років. Для учбового закладу початковий вік. Ще ні досвіду, ні традицій, ні наслідків. На викладача запрошено видатного художника Карла Брюллова, і він, як свіжий вітер, як протяг у палаці, приніс нові погляди, нові течії: вільнодумство у мистецтві.

Карл Брюллов, який провів кілька років в Італії, й подарував західноєвропейській художній культурі свою знамениту картину «Останній день Помпеї», став кумиром молоді, талановитим юнакам імперії, яким не вистачало такого кумира. Вони йшли навстріч один одному.
І те, що Шевченко опинився серед гурту молоді учнів Карла Брюллова зовсім не випадково, бо його, Шевченка, знайшли художники Петербурга. Для цього поміщик Енгельгардт мав привезти непокірного раба-лакея до Петербургу, для цього, завдяки непокірності, юнака віддали до артілі малювальників, для цього Тарас ночами, замість сну та відпочинку, бігав до Літнього саду змальовувати скульптури, де був зафіксований, як дивак, для цього згуртувалися люди високого мистецтва, які розуміли усю абсурдність кріпаччини – російського рабства ХІХ століття та їхнього протесту суспільній системі царату, завдяки кому й був викуплений з кріпацтва Тарас Шевченко.

Карл Брюллов пройшов добру школу в італійських майстрів в Італії. Західноєвропейське в тому числі й італійське мистецтво дотримувалося методу класицизму.
Набуваючи знань з європейської, російської, української історії образортворчого мистецтва, «Шевченка на початку навчання поглинув класицизм, як єдина істина в мистецтві, нормою якого були античність і творчість Рафаеля, що не підлягає будь-якому сумніву й критичній думці. І він віддав данину цьому гальмівному й суворому зводу надуманих правил у своїх ранніх композиціях, до яких пізніше не повертався. Шевченка Рафаель хвилював хіба що доступною красою образів, про що судити він міг за гравюрними, далеко не ідеальними, відображеннями творів великого художника. Рафаель сприймався урівноваженим, ясним, щасливим творцем, не зачепленим крайнощами свого часу, пройшовши повз напруженого спіритулізму, далекого від реальності, та натуралізму, надто наближеного до вироджених явищ життя. Проте перед воістину ідеально-класичним мистецтвом Рафаеля дуже скоро Шевченко віддав перевагу Рембрандту. По суті Рафаель і Рембрандт явилися віхами двох протилежних систем мистецтва, між якими формувався новий погляд на світ, що зачеплював усе, що в минулому столітті відкидалось, а тепер набирало реальної чинності». – (Володимир Овсійчук. «Мистецька спадщина Тараса Шевченка у контексті європейської художньої культури». ПТВФ «Афіша», Львів. 2008, с. 41).

І ось молодий Шевченко, дуже перспективний, інакше Брюллов, якого вже величають Великим, не узяв би його до себе в учні, а він ще й здружився з ним. На виставки, до театру, на запрошення вечірок – всюди разом. А він ще й замахнувся на автопортрет олією, у стилі романтизму, якого ще не було ні в російському, ні в українському образотворчому мистецтві.

У другій половині січня олійна фарба трохи підсохла й Тарас Шевченко вже зміг показувати автопортрета друзям. Автору мистецького твору: хоч картини, хоч літератури рідко, тільки інколи, вдається визначити цінність твору, особливо коли твір є історичним фактом.

Одночасно із створенням Тарасом Шевченком овального автопортрета, що став доленосним не тільки для автора, але й для всієї іконографії української культури, він вже кілька років створював шедевр української мовної культури, який підняв Україну до рівня світових гуманітарно-розвинутих країн, підняв український народ до рівня цивілізації, показавши світу рівень Свободи, рівень мовної культури, рівень життя колоніально-залежного політично, духовно, матеріально народу, рівень жінки у суспільстві, з усіма негативними рисами й вказуванням шляху подолання становища. Створював «Кобзаря» – книга поезії народною мовою, тою мовою, якою говорить народ України. Та у світовій цивілізації Тарас Шевченко був другим.

Першим був Леонардо да Вінчі (1452-1519), видатний італійський вчений, дослідник, винахідник, художник, архітектор, інженер. До наших днів дійшла величезна рукописна спадщина найвидатнішого діяча італійського Відродження. Він завжди мав під рукою записники, куди заносив думки, малюнки, ескізи, креслення, замітки з архітектури, природознавства, музики, з військової справи, інженерних розробок – все це пересипано афоризмами, філософськими думками, анекдотами, байками й т.ін. Ця спадщина складає 120 книжок.

Після смерті Леонардо да Вінчі його друг і учень Франческо Мельці вибрав з них уривки, що відносяться до живопису, з яких був згодом скомпонований «Трактат про живопис» (перше видання 1651 р.). У повному вигляді рукописна спадщина Леонардо да Вінчі була опублікована тільки в ХІХ–ХХ столітті. Крім величезного наукового й історичного значення, спадщина має неабияку художню цінність, завдяки незвичайно чистій італійській мові, якою говорив народ. В епоху розквіту гуманізму, коли головною мовою була латина, а італійська вважалася другорядною, сучасники Леонардо да Вінчі й він сам захоплювалися красою та виразністю італійської народної мови. Мислитель писав так, як говорив, тому його проза – зразок розмовної мови інтелігенції ХV століття. Це вберегло її в цілому від штучності гуманістів.

І знову стався дивний збіг з діяльністю Леонардо да Вінчі, який пояснити звичайним збігом якихось обставин просто неможливо. Створення «Кобзаря» автором, який, можливо, ще не знав і не чув про цей бік таланту Леонардо да Вінчі, але повторив його геніальність — факт незаперечний.

На початку 70-х ХХ століття з’явився друком журнал «Кур’єр ЮНЕСКО». У журналі була і стаття про мови, її чарівність, музичність, кількість слів інші ознаки, які характеризують мову й дають можливість оцінити її за цими ознаками. Не знаю, як потрапив журнал до України, але він був негайно заборонений і дістати прочитати журнал можна було тільки на одну ніч або на кілька годин. Можливо у найбільших бібліотеках Києва його можна знайти. З того часу минуло сорок років. Пишу по пам’яті, не пам’ятаю багатьох деталей, але добре пам’ятаю, що за всіма позитивними ознаками мови – італійська мова стояла на першому місці, а українська на – четвертому. І це у світі, де існує, мабуть, близько півтисячі різних мов. Щодо італійської мови – це заслуга Леонардо да Вінчі, а щодо української мови – це заслуга Тараса Шевченка.

Леонардо да Вінчі у своїх писаннях неодноразово звертається до читачів, але він не зробив жодної спроби, якоїсь публікації. У фрагментах із його записників, що потрапили до «Трактату про живопис», його італійська мова позначена яскравою образністю, прекрасними описами (наприклад, знаменитого потопу), що вражає майстерністю словесної передачі жанрів природи. Він у своїх рукописах дає безліч зразків оповідної прози: байки, фацеції, жартівливі розповіді, алегорії, афоризми, пророцтва.

Тарас Шевченко, крім потягу до малювання, писав ще й вірші й кидав їх до шухляди, ніколи туди не заглядаючи.

Ось як згадував появу «Кобзаря» Мартос (Петро Іванович (н. 1811 – р. см.невід.) – поміщик, відставний штабс-ротмістр). «Шевченка я знав не довго. Я познайомився з ним в кінці 1839 року в Петербурзі у… Є.П.Гребінки, який порадив його мені, як талановитого учня К.П.Брюллова…» Мартос домовився, що Шевченко намалює аквареллю його портрет й ходив на сеанси. У квартирі Тараса було чимало паперів: ескізи, вірші.

— Що се таке, Тарас Григорович? – спитав Мартос.

Шевченко пояснив: він інколи балується віршами й кидає їх до коробки під ліжком. Мартос попросив показати вірші. Шевченко неохоче витягнув з-під ліжка ящика з паперами. Мартос зрозумів, що за кілька хвилин він нічого не побачить й попросив рукописи додому. Шевченко довго не погоджувався, потім дав невелику кількість, з умовою, щоб той нікому не показував. «Узявши папери, – пише далі Мартос, – я негайно пішов до Гребінки, й ми, затративши зусилля, розібрали папери й прочитали… Багато сили стоїло мені умовити Шевченка, поки він погодився надрукувати книжку. 1840 року я надрукував «Кобзаря».

Мартос не був першовідкривачем поетичної творчості Шевченка. Ще 1838 року Євген Гребінка писав до Г. Квітки-Основ’яненка: «А ще тут у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писать вірші, то нехай йому сей та той! Як що напише, тільки цмокни та вдар руками об поли! Він мені дав гарних стихів на збірник». (Лист від 18 листопада 1838 року. За книгою «Тарас Шевченко. Життя і творчість у портретах, ілюстраціях, документах. «Радянська школа. Київ – 1964, с. 73).

У «Кобзарі» видання 1840 року було надруковано вісім поезій: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

Видання «Кобзаря» 1840 р. поклало початок видань Тараса Шевченка з цією назвою. За життя поета ще двічі видавався «Кобзар»: 1844 та 1860. У «Кобзарі» друкувалися поезії попередніх видань та нові твори.

До видання «Кобзаря» 1840 р. найвидатнішим українським поетом вважався Пантелеймон Куліш, який вживав літературну мову, так звану, «кулішівку». Його мова дещо відрізнялася від мови, якою говорив український народ. Її важко було читати.

Подібно до Леонардо да Вінчі, який вжив італійську розмовну мову, так Тарас Шевченко першим з поетів вжив у літературі українську народну мову, якою говорить народ. Цю мову легко було читати, вона була прийнятна народу. Крім цього твори Шевченка були побудовані на народних переказах, легендах, на надіях, оскільки народ був закріпачений, безправний, фактично жив у рабських умовах й тексти Шевченка відбивали думи й найсердечніші сподівання людей. Тому «Кобзаря» та її автора прийняли, як свого – як брата, як сина, як рідного у кожній українській хаті. «Кобзар» став народною книгою.

Як пояснити, що таке народна книга? Спробую прикладом.

У 1936-1938 рр. наша родина жила у селі Мала Дівиця на Чернігівщині, недалеко від міста Прилуки. Було мені 10-12 років. Батько завідував районної їдальнею. 1937 чи 1938 (точно не пам’ятаю, а спитати вже нема в кого) батька заарештували й звинуватили, що він хоче отруїти районний партійний актив. Батька страшенно катували. Коли кати за три чи чотири місяці зрозуміли, що батько надуманої провини не визнає, його випустили під нагляд міліції. Батько відразу переїхав до села Количівка, біля Чернігова й працював у колгоспі. А за кілька місяців до Количівки переїхали мати з дітьми, нас було п’ятеро синів. Це так вплинуло на мене, що я одразу подорослішав на багато років.

У Малій Дівиці у хатах друзів-школярів бачив «Кобзаря», в Количівці також «Кобзар» був у кожній хаті. Книга лежала під іконами на лавці, а на рівні ікон, увінчаний окремим рушником, був портрет Тараса Шевченка. У чужій хаті я питав дозволу, казав, що в мене руки миті й брав до рук «Кобзаря». У мене запитували, чи я знаю «Біблію»? «Біблію» зберігали в скрині. Її діставали тільки тоді, коли замикали двері, щоб ніхто чужий не побачив. У передвоєнний час, коли руйнували храми, переплавляли дзвони на гармати, й кожний чиновник чи міліціянт мав повторювати, що «Релігія – опіум для народу», за «Біблію» могли й ув’язнити. У кожній хаті перед образами стояв стіл. Після трапези стіл мили, витирали, клали скатертину, а потім «Кобзар» клали на стіл.

Літні люди були малописьменними. У багатьох хатах вечорами влаштовували читання «Кобзаря» або «Біблії». Приходили сусіди, чужі люди. А я читав годину-дві «Кобзаря». Сьогодні це може здатися дивним, але тоді, коли не було у хаті ні радіо, ні телебачення, читання творів Шевченка слухали залюбки, й це було і розвагою, і духовним задоволенням. У кожній хаті, де мені довелось побувати, я бачив «Кобзар» й ту любов, з якою українці ставились до улюбленої книги й самого Тараса Шевченка. Книжка та її автор Тарас Шевченко шанувалися на найвищому рівні. Це звалося – народна книга й народна любов до Шевченка. Я це бачив. А наша родина просто не мала своєї хати.

Тарас Шевченко 1840 року – одночасно – створив два шедеври: овальний автопортрет та видав книгу «Кобзар», перше видання. Й якби Тарас Шевченко більше нічого не намалював, й більше нічого б не видав, тільки ці два шедеври, він би навіки ввійшов в українське образотворче мистецтво й став би народним поетом, який вказав шлях українському народу до боротьби за волю людей та став би основоположником української класичної літературної мови.

Джерело: http://www.hvilya.com

Advertisements

About Юрій Пероганич

1961 року народження, одружений
Опубліковано у Статті | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s