«Якби ж то я знав, що таке чужина…»

У ці передноворічні дні Олександрові Деко сповнилося б 90 років. Він не дожив до поважного ювілею неповні два місяці. Класик нашої літератури Дмитро Павличко так написав у жалобному слові: «Деко пишався тим, що він — український письменник. Це унікальна постать єврея у моїм житті».

Він народився на Київщині, але великий шмат життя прожив у Чернігові. Аж до 1972 року, аж поки обком партії не сфальсифікував матеріали до суду за антирадянську агітацію та пропаганду. Олександра Деко від в’язниці тоді врятували Олесь Гончар і Юрій Збанацький, порадивши терміново переїхати до Києва. На той час він був автором художньої повісті про Леоніда Глібова «Журливий заспів», унікальної наукової книжки «Леонід Глібов. Дослідження і матеріали», публіцистичної збірки «Майстри чарівних звуків» — про Чернігівську музичну фабрику, якої, на жаль, уже давно немає…

Уже в столиці справжнім відкриттям для нас, земляків, стала його книжка, що з’явилася в 1988 році, «Солов’ї співають на світанні» — про поета-романтика, побратима Тараса Шевченка Віктора Забілу. Хоч при згадці про неї мені й зараз прикро, що не написав про неї навіть відгуку, якого обіцяв авторові. Можливо, тоді я не «доріс» до сприйняття цього «хутірського поета», та чи й надрукувала б тодішня «комуністична» «Деснянська правда», до якої тільки перейшов працювати, мій відгук.

Олександр Деко відомий не тільки як письменник (згадаємо ще його прозові твори «Сніг на червоних маках» та «Кедойшім. Повість-хроніка Шепетівського гетто»), а і як громадський діяч. Був одним з організаторів Всеукраїнського товариства «Меморіал», зустрічався з академіком Андрієм Сахаровим. Є також упорядником перших трьох томів календаря Чернігівського земляцтва в Києві, 10-томового зібрання творів поетеси Емми Андієвської, книжки поезій Дмитра Павличка «Єврейські мелодії», що вийшла на івриті.

У 1997 році Олександр Аврамович заснував і став головним редактором українського часопису «Соборність», який продовжував видаватися в Ізраїлі. Також він очолював спілку українських письменників Держави Ізраїль. Але йому завжди снилась і Україна, і рідний Чернігів… Ось уривок з його листа до мене: «Сьогодні, 21.01. 2013 року, рівно 15 років, як я поїхав до дітей, онуків та правнуків до німецького Мюнхена й у них застряв на 7 років, а тепер уже 8 років живу в Ізраїлі. Єдиною втіхою закордонами був у мене і є часопис «Соборність», який є моїм дитям, моїм вихованцем, моєю кровинкою, яким я опікаюсь усі роки мого добровільного вигнання. Якби ж то я знав, що таке чужина. Є у Леоніда Глібова байка «Чужина», у якій є рядок «А тут усім нерідний я». Людська істота така, що не тільки на чужих помилках не вчиться, але навіть і на своїх. Винний я найперше перед собою — важка мені випала доля на чужині. А може я і не в усьому винний. Жили ми у такій країні за «залізною стіною». Аби можна було вільно поїхати, пожити трохи, подивитися, озирнутися, повернутися назад. Таке спілкування зі світом для нас, підневільних комуністичної диктатури, було неможливе. Звідси наслідки. Ми б з дружиною повернулися б хоч і зараз. Але нема стелі, під яку повернутися. За 15 років не було жодного дня, щоб не згадував Україну та Чернігів, і єдиним порятунком була мова, яку утримувала «Соборність», вона мені, а я їй. Як же мені хотілось би побувати у рідному Чернігові!»

Останній захоплюючий роман письменника, написаний в Ізраїлі, — «Шевченківський календар». Звісно, він про Тараса. Знову зішлюся на Дмитра Павличка: «Цей «Календар…», виданий поширеними мовами світу, вселить дар мови у пам’ятники Тарасові Шевченку, побудовані в багатьох столицях і містах планети. З цього «Календаря…» Тарас Шевченко постає як борець за свободу, за рівноправіє і єдність нації, за ті часи, коли на Землі нелюдів перевиховувала мова». До цих слів важко щось додати…

У травні минулого року Олександр Аврамович востаннє відвідав Чернігівщину, хоч тоді ми ще не вірили, що то було востаннє. Запам’яталася мені та Михасю Ткачу подорож з ним у Качанівку, де в маєтку Григорія Тарновського розгортались події його роману «Солов’ї співають на світанні». А назавтра ми вдвох ходили старовинними кварталами Чернігова, відна- ходили і на вулиці Олекси Десняка (колись Першому Холодному Яру), і на вулиці Василя Варзара сліди дитинства та юності письменника, зустрі- чалися із людьми, які його ще пам’ятають. Для Олександра Аврамовича це були хвилюючі спогади про пережите, а для мене — нове відкриття нашого славного міста. Тоді ж познайомився з нашими молодшими письменника- ми Ганною Арсенич-Баран, Оленою Конечною, Людмилою Пархоменко, Сергієм Дзюбою і охоче друкував їх у журналі «Соборність».

Олександр Деко — відомий український патріот та письменник і водночас громадянин Ізраїлю, який популяризував українське письменство у своїй країні. Отож маємо подвійну втрату…

Володимир САПОН

Джерело: «Літературний Чернігів», випуск 4 (76) 2016, сторінки 190-191.

Advertisements

About Юрій Пероганич

1961 року народження, одружений
Опубліковано у Пам'ять. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s